Хроніка Львівського органного залу
Львівський академічний будинок органної та камерної музики – перший концертний органний зал, відкритий на території України, який сьогодні є важливою точкою на культурній мапі не лише країни, але й східної Європи. Годинниковий механізм команди Органного залу точно й безперебійно працює, реалізуючи низку унікальних проектів і сміливо дивиться у майбутнє, плануючи нові. На наших очах і нашими руками твориться музична історія. Та історія органного залу, який відчинив свої двері для слухачів більш ніж півстоліття тому, довгий час залишалася без уваги, доки її пожовклі сторінки тліли у коминку часу. Ми давно не полишали ідею відновити ці сторінки, бо своє коріння треба знати, берегти і поважати. Крім цього, ретроспектива багаторічної діяльності Органного залу відкриває нові можливості для аналізу пройденого шляху, розуміння причинно-наслідкових зв’язків та, деякою мірою, застерігає від потенційних помилок. Історична розвідка, присвячена становленню цієї інституції несподівано переросла в масштабний проект, що поєднав у собі роботу з архівними документами, огляд періодики ХХ століття, цикл інтерв’ю з низкою митців та дослідників і систематизацію відомої інформації про всі події, що відбулися в Органному залі з часу його заснування у 1968 році. Стислий результат нашої роботи – книжка, яку ви тримаєте в руках. Дана хроніка є першою спробою прослідкувати становлення музичної установи і не претендує на повноту та всеохопність. Тому ми обов'язково й надалі продовжуватимемо роботу з дослідження історії Львівського органного залу.
Покажчик
Передісторія
Будівля Львівського органного залу починає свою історію приблизно з початку 1600-х років, коли землю на горі поблизу Сокільницької дороги (нині вулиця Дорошенка) подарували ордену домініканців. Упродовж двох наступних століть вона пережила трансформацію від дерев’яної каплиці до кам'яної фортеці, і врешті, після декількох перебудов, в кінці XVIII століття набула майже сучасного вигляду. Пізніше, у XIX столітті було перебудовано вежі, встановлено годинник, з’явилась тераса зі сходами. У 30-х роках ХХ століття будівля пережила масштабну реконструкцію та оновлення. Тут зокрема зʼявилися розписи відомого майстра сецесії Яна Генріка Розена, чиї фрески прикрашають Вірменську церкву у Львові. Фрески Розена у радянський час заклали плиткою та замазали тиньком, а саме приміщення перетворили на вбиральні, побудувавши посередині перегородку, що зруйнувала частину розписів. Лише у 2019 році їх вдалося відкрити та реставрувати, роботи проводилися за фінансування Львівської міської ради.
У 1933 році відомою чеською компанією “Gebrüder Rieger" у залі було встановлено орган. Він був унікальний тим, що мав другу частину – так званий Fernwerk, що розташовувався на протилежному від хорів боці, у вежі на другому поверсі. Fernwerk мав окремий мануал і міг використовуватися під час супроводу хору. У часи Другої світової війни орган дивом уцілів і діяв ще певний час. Багате внутрішнє оздоблення і цінне майно було вивезено у повоєнні роки, коли на підставі офіційних радянсько-польських угод у рамках політики збереження та реституції пам’яток культури багато артефактів були вивезені з України в Польщу. Так, 14 грудня 1945 року був затверджений додатковий протокол до угоди Польського комітету національного визволення і УРСР від 9 вересня 1944 року щодо переселення українців з Польщі в УРСР і поляків з УРСР до Польщі. Згідно з пункту 6 протоколу католицьке духовенство отримало право вивозити майно храмів і “предмети релігійного культу”. Таким чином цілком легально радянський уряд дав можливість вивезти низку унікальних мистецьких пам’яток та архівів, які не підпадали під вимоги реституції, оскільки були створені і належали установам, храмам, громадам в Україні.
В 1962 році приміщення передали Львівській політехніці, і воно слугувало потребам студентського клубу: тут проводилися музичні і спортивні заходи, розважальні, танцювальні вечори. “Приблизно у 1963-1965 роках в залі регулярно організовували танці в супроводі естрадно-джазового біг-бенду під управлінням диригента Тітова”, – згадує музикант Борис Олійник.
1968-1969
Центру органного мистецтва, яким стала Органна зала Львівського політехнічного інституту, судилося з’явитися на культурній мапі міста 1968 року, на тлі доби, яку професорка Любов Кияновська називає останніми хвилями хрущовської “відлиги”. На щастя, серед абсурдних ідеалів, які так ретельно нав’язувала комуністична імперія своїм громадянам, траплялися і досить гуманістичні. Крім цього, важливо розуміти, що за будь-якими позитивними здобутками головним чином стоїть зовсім не епоха, а конкретні люди – пасіонарії з правильними орієнтирами. З 1956 по 1971 роки посаду Міністра культури УРСР обіймав Ростислав Бабійчук. Він виступив ініціатором створення багатьох музично-драматичних театрів, а також був серед тих, хто очолив зведення палацу “Україна” в Києві. За часів його роботи було засновано й ансамбль танцю України імені Павла Вірського. Цей період дехто називає “ренесансом української культури та духовності”.
"На початку 60-х “вулицями ходили пани у фетрових капелюхах і макінтошах, у їхніх кишенях лежали абонементи до філармонії на весь сезон, – пише в своїй книзі “Львів повсякденний” Ілько Лемко. – Це був час, коли спраглі духовної поживи громадяни з фанатизмом, який і не снився пізнішим адептам рок-музики, штурмували концертні зали, де виступав піаніст Святослав Ріхтер”. Про любов містян до музики свідчить і такий фрагмент з книги: у 1962 році “на вулиці Коперника відкрився перший і на той час єдиний (!) у СРСР музичний салон. Місяць навчання музиці тут коштував 12 карбованців 20 копійок. За 20 копійок можна було грати на піаніно цілу академічну годину – 45 хвилин”.
Всесоюзна підготовка до святкування 50-ліття Жовтневої революції (1967) та 100-ліття з дня народження “вождя народів” Леніна (що мало відбутися у 1970) супроводжувалася значним, прискореним нарощенням виробничих потужностей у всіх сферах, і це, в цілому, сприяло економічному розвитку регіону. Пришвидшилось також містобудування: щорічно у Львові з’являлись десятки нових житлових будинків, інфраструктурні, культурні, спортивні та рекреаційні об’єкти.
Красномовно й іронічно репрезентує цей час фотографія дівчинки з кульками на першотравневому параді – найбільш відома фотографія 1968 року.
Потреба музикантів Львова у наявності концертного органа обговорювалася давно. Спроби відновити інші органи в місті важко назвати вдалими: будь-які ремонти проводились непрофесійно і нашвидкоруч, інструменти часто демонтували з релігійних будівель і перевозили на інші місця, не лише пошкоджуючи їх механічно, але й позбавляючи їх акустичних умов, для який органи, власне, було збудовано. Тому за шанс реставрувати орган у будівлі на вулиці Миру (зараз Бандери) львівська інтелігенція вхопилась, як за останню соломинку.
Одним з ключових ініціаторів відродження органа став педагог Львівської консерваторії, відомий піаніст і чи не єдиний на той час у Львові концертуючий органіст Самуїл Дайч (1928-1988).
Самуїл Дайч під час концерту у Львові, 1980-ті роки. Фото надане сином, Володимиром Дайчем.
Самуїл Дайч навчався у Бориса Милича в музичній школі в Києві, в Ісая Браудо в Ленінградській та Абрама Луфера у Київській консерваторіях. У 1951 році приїхав до Львова, працював солістом-піаністом та концертмейстером Львівської філармонії. Його органні концерти регулярно відбувались у багатьох містах радянських республік, зокрема у Домському соборі в Ризі, концертному залі імені Дмитра Шостаковича Ленінградської філармонії. Але за спогадами його сина, Володимир Дайча, батька не випускали за межі Радянського Союзу через “національне питання”. В умовах “тюрми народів” існували тоді більшість видатних музикантів.
З 1969 року Самуїл Дайч отримав можливість регулярно концертувати у Львові. Окрім сольних концертів Дайч також грав з багатьма хоровими капелами, такими як “Трембіта”, “Дойна”, Ленінградська державна академічна капела імені Глінки, хлопʼячий хор “Дударик”, а також підготував цікаві програми з Львівським камерним оркестром та симфонічним оркестром філармонії.
З 1968 по 1988 роки Самуїл Дайч був провідним солістом Львівського будинку органної та камерної музики та символом органного життя Львова. Крім власної творчості, займався також педагогічною, методичною і теоретичною роботою у консерваторії. Підготував учнів, які стали відомими органістами. “Самуїл Аронович Дайч міг бути окрасою, професором будь-якої музичної академії світу, адже був фахівцем найвищого ґатунку, вчителем від Бога, цінував у студентах їхній талант та працездатність, їхню самопожертву задля високого мистецтва”, – вважає учень Дайча, органіст Петро Сухоцький.
Фото надані сином Самуїла Дайча – Володимиром Дайчем.
Орган був відреставрований чеською фірмою “Rieger-Kloss” у 1968 році, отримав новий номер 3375, 60 регістрів, 4560 труб та новий гральний стіл на три мануали. Старий 4-мануальний стіл демонтували, але він донині зберігається в Органному. Відновити Fernwerk тоді не вдалося, але нинішнє керівництво залу планує втілити цей задум у найближчі роки.
Реставрація органа в 1968 році співпала з окупацією Чехословаччини радянськими військами. Транспортні зв’язки зі стаціонаром фірми “Rieger-Kloss” у чеському місті Крнов на фінальній стадії реставраційних робіт перервалися. Передбачені контрактом терміни були під загрозою. Але, після великої нервової напруги, все врешті владналося. Самуїл Дайч згадував, як “ніяково йому було спілкуватися з чехами, і який пекучий сором він відчував за свою державу”. Перед здачею інструмента в експлуатацію, до Львова прибула державна комісія на чолі з московським органістом Гаррі Гродбергом, вона схвалила роботу бригади майстрів та підписала акт стандартного зразка. На прийомі з цього приводу, як розповідав Самуїл Аронович, інженер-конструктор чеської фірми виголосив тост: “Нехай гармати замокнуть, коли промовляють музи!”.
З 1968 року будівля стала повноцінним концертним залом – даниною грандіозній і довгій мистецькій історії Львова, одним з головних музичних осередків європейського міста, який поєднував у собі неймовірну органічність та водночас був екзотикою для радянської доби. “Органний зал від початку існування був для львівської інтелігенції, особливо місцевої, до якої моя родина належала, певним знаком свободи, – говорить докторка музикознавства Любов Кияновська. – Орган, особливо у Львові, в радянський час сприймався як явище небажане, бо нагадував про культуру органної католицької музики, яка в Галичині мала давню і славну історію (досить згадати, що тут 12 років працював учень Йоганна Себастяна Баха Філіп Кірнбергер), а про неї в радянський час воліли не згадувати. Тому загалом в радянській системі псевдокультури органна музика була “не зовсім пролетарська і соціалістична”. А органний зал, який відкрили у 1968 році, вже після хрущовської “відлиги”, був ще наче відгомоном останнього подиху культурної свободи”.
Появі у місті органного залу значною мірою завдячуємо саме протекції Львівської політехніки. У 1960-70-ті роки навчальний заклад процвітає: зокрема, розростається велике студентське містечко, у плануванні і організації якого значна увага приділяється дозвіллю студентства.
“Найперший органний зал в Україні був відкритий саме у Львові, — згадує колишній настроювач органа Анатолій Лукін, який був направлений від львівської філармонії в Органний зал для налаштування органа, — Керівництво Політехнічного інституту ініціювало відновлення органа, писало запити в Москву, домовлялися про реставрацію з чехами.” Про прихильність керівництва інституту і підтримку нового органного залу свідчить цікавий факт (за спогадами Володимира Коростельова): "Майже одночасно з появою афіш (ред. про відкриття залу) до Самуїла Ароновича (ред. Дайча) звернувся ректор Політехнічного Інституту професор Григорій Денисенко (який багато посприяв успішному перебігу ремонтних робіт) з проханням напередодні концерту-відкриття безкоштовно дати три денні закриті концерти для співробітників інституту. Відмовити йому Самуїл Аронович не міг. Були надруковані запрошення та програмки з грифом Політехнічного інституту та товариства “Знання”. Концерти пройшли з тріумфальним успіхом. Публіка аплодувала несамовито. Все свідчило про те, що для органіста Дайча врешті настав зоряний час.” Перший зі згаданих концертів відбувся 6 вересня 1969 року. У щотижневику Політехнічного студенту про подію написали: “... Природньо, хвилювались усі. Як же воно пройде? Адже вперше! Та коли в урочистій тиші залу пролунали перші звуки “Фантазії” Кухаржа, всі полегшено зітхнули, зачаровані чудовим звучанням нашого органу. Пʼять прелюдій, широковідома “Токата і фуга ре мінор” Йоганна Себастьяна Баха у виконанні доцента Львівської консерваторії Самуїла Ароновича Дайча з перших акордів полонили присутніх”.
"Радянський студент" №25 (1108) від 10.09.1969
Усе б нічого, та концерти для студентства коштували Дайчу участі в концерті-відкритті, бо керманичів культури міста обурило, що органіст прийняв рішення про передпрем’єрні виступи, не узгодивши це питання з керівництвом. Вкрай конфліктну ситуацію вирішив випадок: Самуїл Дайч випадково зустрівся з начальником Управління культури на Галицькому ринку і пояснив свій вчинок у приватній бесіді, після чого отримав бажаний дозвіл виступити у першому концерті нововідкритого залу.
Офіційний концерт-відкриття Органної зали ЛПІ відбувся 3 листопада 1969 року. На ньому грав Арсеній Котляревський, який з 1951 по 1961 роки викладав у Львівській консерваторії, тож був добре відомим львівській музичній спільноті. “Я памʼятаю відкриття Органного залу, була велика сенсація”, – каже Надія Кос, дружина композитора Анатолія Кос-Анатольського, педагог, завідувача відділу хорового диригування музичного коледжу імені Станіслава Людкевича у Львові.
Відома програма, з якою виступав Котляревський, збергіся навіть запис того концерту. Він грав Прелюдію і фугу ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (BWV 533), а також його всесвітньовідому Токату і фугу ре мінор (BWV 565), твори Георгія Мушеля, Сезара Франка, Жакоба дʼАркадельта, Золтана Кодая. Разом з Котляревським виступала сопрано Марія Байко, та сама з тріо сестер Байко, яка пізніше стала професоркою Львівської консерваторії. Вони виконали “Пісню до схід сонця” і романс “До соловейка” Станіслава Людкевича.
Фото з сайту organy.lviv.ua
Арсеній Котляревський, який, як і Дайч, був учнем Ісаї Браудо, також був закоханий в орган. Саме Котляревський у повоєнному 1948 році, щоб вберегти один з недіючий органів Львова, евакуював його у Ташкент, де працював тоді заступником ректора консерваторії. Цей орган став першим і єдиним на той час у Середній Азії. Під час роботи у Львові Котляревський ініціював перенесення органа з недіючого тоді Домініканського собору у зал львівської філармонії. 25 жовтня 1955 року там відбувся перший концерт органної музики. Можливо, Арсеній Миколайович ще в 1960-ті зміг би зробити більше для органної історії Львова, але був змушений знову змінити місто проживання – з 1961 по 1968 роки був ректором Новосибірської консерваторії.
Перед відʼїздом до Києва, у 1970-му, Котляревський зіграв ще один сольний концерт у Львівському органному залі. Це був концерт-лекція для студентів Політехніки. “Короткий виклад біографії Йоганна Себастьяна Баха, яскрава характеристика його творів, неповторного творчого стилю – все це чергувалося з чудовою виконавською майстерністю самого лектора, який ілюстрував свою лекцію виконанням кращих творів композитора. Мабуть, модне серед деякої частини молоді питання “чи потрібен інженеру Бах?” зараз вже не існує для тих, хто був присутній на лекції Арсена Миколайовича”, – писав про той концерт “Радянський студент” у № 22 (1145) від 24.06.1970.
Котляревський входив до Ради з органобудування Міністерства культури СРСР, завдяки його старанням зокрема були встановлені органи в Донецьку, Києві, Одесі, Луганську, Вінниці, Харкові, Сумах, Чернівцях, Ужгороді, Хмельницькому, Рівному, Білій Церкві та Ялті. З 1970 року музикант жив і працював в Києві, де організував і очолив клас органа в столичній консерваторії. З його класу вийшли десятки провідних органістів та педагогів, серед яких Ірина Калиновська, Володимир Кошуба, Галина Булибенко, Валерій Коростельов, Ольга Дмитренко, Валерій Михайлюк, Віталій Півнов, Анна Мокрова, Наталія Висіч, Орест Коваль та інші. 1980 року Арсеній Миколайович створив Національний будинок органної та камерної музики і був його художнім керівником.
1970-ті
У той час кожен концерт закордонних музикантів ставав грандіозною подією, адже в умовах “залізної завіси” почути наживо виконавців з “капіталістичних” країн було, без перебільшення, сенсаційно. Любов Кияновська згадує: “Студентами ми дуже любили органну музику. Коли в Органний зал приїжджали високопрофесійні органісти – це було свято! Повірте мені, пробитися на концерт було просто неможливо. Я старалася не пропускати жодного концерту в Органному залі, тим більше, що вони відбувалися не так часто”. Кількість подій тоді була невеликою: афіша місяця могла містити 2-3 концерти, а коли планувалося 5-6 концертів – це вже здавалося нечувано багато. Та якість перевершувала кількість, тому день концерту глядачі чекали з нетерпінням і винятковим інтересом. І, звісно, кожен з таких концертів супроводжувався аншлагом! З гастролями до Львова приїжджали найкращі закордонні та радянські органісти: виконавець, що записав усі органні твори Йоганна Себастьяна Баха Ліонель Рогг (Швейцарія), композитор, учень Дюпре і Бюссе Жан Жак Грюневальд (Франція), педагог і теоретик органобудівництва Хуго Лєпнурм (Естонія), учень Лєпнурма Рольф Уусвялі (Естонія), провідний радянський органіст Гаррі Гродберг, скрипаль Ґідон Кремер (Латвія), член журі міжнародних конкурсів Леопольдас Дігріс (Литва), російський органіст і композитор Олег Янченко, багаторічна солістка Домського собору в Ризі Євгенія Лісіцина (Литва), а також зірки українського органного світу – зокрема, Арсеній Котляревський, Віра Бакєєва та інші.
У 1970-ті роки концертний зал підпорядковувася різним організаціям: консерваторії, філармонії, а пізніше новоствореному Львівському обʼєднанню музичних ансамблів (ЛОМА), яке надавало в оренду зал для проведення філармонією органних концертів.
Менш ніж за рік після відкриття залу, у 1970 році, щойно відреставрований орган спіткала біда. Через аварію тепломережі, яка виникла всередині будівлі, головний міх та мотор органа були залиті водою. Цього разу інструмент повернули до життя героїчні зусилля тодішнього органного майстра Володимира Сєвєрова. “Труби опалення тоді проходили під органом. Я казав керівництву: “Давайте викличемо з Москви комісію, щоб прибрати труби, вони гарячі, орган весь час розстроюється”. І в лютому труба лопнула. Тиск, температура, головний міх залило. І настройщик роялів клубу політехніки Сєвєров, ремонтував усе сам”, – згадує органний майстер Анатолій Лукін.
У 70-ті на зміну “хрущовської відлиги” прийшли “щербицькі заморозки”. Перебування при владі Володимира Щербицького (посаду першого секретаря ЦК КПУ він займав у 1972-1998 роках) пов’язане з посиленням зросійщення України, відсутністю культурної автономії та самобутності, появою українського дисидентства. В цих умовах львівська інтеліґенція намагалася відстоювати своє право на творчість.
“Славетний французький органіст Жан-Жак Грюневальд на початку 1970-х років вразив мене не лише надзвичайним рівнем майстерності і глибини, але в його концерті вперше почула, як музикант грав імпровізації на задані слухачами теми. Львівська інтелігенція тоді була спрагла нових мистецьких вражень, бо навіть у класичному репертуарі у нас був невеликий вибір. І тут раптом такі оригінальні концерти, зовсім нова музика!” – ділиться Любов Кияновська.
“Органний зал в ті часи був альтернативним концертним майданчиком для музичних колективів Львова й України, – зауважує Надія Кос, – Безліч хорових колективів, ансамблів та оркестрів почали свій творчий шлях на сцені Органного. У Львові була маса хорових колективів, це тепер їх щораз менше. А тоді скільки разів я лише на цій сцені співала в хоровій капелі “Боян” під орудою Євгена Вахняка. Зі сцени органного тоді лунали твори композиторів, про яких не можна було навіть говорити свого часу, бо вони були священиками: Михайла Вербицького, Івана Лаврівського, Віктора Матюка, Йосипа Кишакевича. Були ювілейні концерти Євгена Козака, Анатолія Кос-Анатольського… Люди мали приємність і почуття відповідальності щодо памʼяті видатних композиторів”.
Записка, яку написала дружина композитора Анатолія Кос-Анатольського Надія своєму чоловікові 1970-ті.
Добру традицію презентувати нову музику на концертах у Львівському органному залі закладено практично з перших років його функціонування. На сцені концертного залу відбулися десятки знакових музичних прем’єр. Одна з них – Прелюдія і фуга для органу Миколи Колесси, яка прозвучала 14 жовтня 1977 року у виконанні Самуїла Дайча. Композитор пригадував: “Був час, коли органна музика у Львові була дуже в моді. До нас приїздили багато гастролерів, виконавців-органістів, передовсім, німецькі, досвідченні музиканти, за віком старші люди. Згодом, Арсеній Миколайович Котляревський заохотив мене до написання Прелюдії і фуги для органу. Я її написав, однак, не пам’ятаю щоб він її грав. Натомість її грав Самуїл Дайч. І мені його виконання дуже подобалося… Я писав цей твір при фортеп’яно, але звучав в моїй уяві орган. Я прагнув написати український твір для органа: написав відразу акорди, що мали звучати по-органному… Пригадую, що в першому варіант мого твору була наприкінці каденція. Та я зробив її, знаєте, дещо по-шкільному. Дайч її скритикував і переробив по-своєму. І добре переробив – вона стала більш фантазійною і урізноманітненою.” Включивши твір у свій гастрольний репертуар, Самуїл Дайч ще неодноразово виконував його в Ризі, Вільнюсі і Талліні та інших містах.
“Його концерти незабутні та завжди були подією у музичному житті. Самуїл Аронович залучав своїх учнів до них. Декілька разів я мала честь асистувати йому на концертах. Було дуже захоплююче та цікаво на цих репетиціях і концертах”, – згадувала учениця Дайча Наталія Тимуршаєва-Стельмашевська, яка навчалася в 1965-1970 роках.
Фото з сімейного архіву Володимира Дайча.
У Львівському органному залі розпочинав свою кар’єру знаний сьогодні органіст соліст Національного будинку органної та камерної музики в Києві Володимир Кошуба. “Моє перше знайомство з Львівським будинком органної музики відбулося через три роки з початку мого навчання у класі органа в Київській консерваторії, у 1978 році, – згадує Кошуба. – На першому концерті я дуже переживав. Чому? У Київській консерваторії акустики практично не було. У Львові акустика чудова для органа, 4-5 секунд реверберації. Я натискаю клавішу, а звук йде через деякий час. І для мене, як новачка, це було дуже незвично”. Пізніші спогади про Львівський органний зал присвячені концертам з сопрано Ольгою Басистюк, яка тоді закінчила Львівську консерваторію, здобула першу премію на Міжнародному конкурсі імені Вілла Лобоса в Ріо-де-Жанейро та золоту медаль на конкурсі грамзапису в Братиславі. Співачка тоді починала свою карʼєру в щойно створеному органному залі Києва і запросила Володимира Кошубу акомпанувати їй на гастролях у Львові. “До цього часу ми відіграли кілька дуже важливих для мене концертів у столиці, в тому числі на фестивалі “Київська весна”, в уславленому залі Андріївської церкви, де я грав соло на клавесині і акомпанував Ользі Басистюк. Вона зрозуміла, що я можу грати і на органі, і на клавесині, і на фортепіано. Тому не треба брати з собою на гастролі ще двох виконавців. Я як “Снікерс” – три в одному”, – жартує Кошуба. – Наприкінці липня 1981 року у львівському органному залі ми зіграли два концерти з Ольгою Іванівною, вона перевіряла мене на професійність. Мушу сказати, на той час практики гри на органі у мене було досить мало. Тож концерти пройшли для мене з великим напруженням. Але після них Ольга Іванівна сказала: “Ти будеш працювати в Києві”. За що я їй безмежно вдячний. З 5 серпня 1981 року я став солістом-органістом Будинку органної та камерної музики в Києві”. Чудові концертні програми Ольги Басистюк із захватом згадує львівська музикознавиця і дослідниця Роксолана Гавалюк.
Володимир Кошуба.
Фото Євгена Червоного
Були й екстраординарні моменти. Про один з них згадує органний майстер Анатолій Лукін. Прямо під час концерту розстроїлася одна з труб органа. Добре, що органний майстер тоді знаходився на хорах і спостерігав за виступом. Іноземний органіст зі сцени почав показувати йому знаками “Зроби щось!” і намагався якомога частіше дублювати проблемний звук, щоб майстер міг виявити поломку. Лукін поліз до середини органа шукати ту саму розстроєну трубу, знайти її і підтягнути “язичок” прямо під час гри кілька разів (при тому, що навіть доступ до “серця” інструмента надзвичайно важкий). Після концерту, згадує майстер, соліст був йому дуже вдячний і пригостив вечерею в “Інтуристі”.
Це абзац. Натисніть тут, аби додати власний текст чи змінити наявний. Це просто.
Двері Органного залу були завжди відкриті для талановитої молоді: на цій сцені свої перші професійні кроки у складі дитячих, студентських та молодіжних колективів здійснили сотні юних музикантів.
На вулиці Коперника, зовсім неподалік Органного залу, сьогодні базується легендарна чоловіча хорова капела та хорова школа “Дударик”. З часу її заснування Миколою Кацалом у 1971 році, колектив пройшов стрімкий і яскравий шлях становлення від напіваматорського хору хлопчиків та юнаків до статусу державної академічної капели. Вже 17 листопада 1971 року саме на сцені Органного залу відбувся дебют колективу у балетній сюїті Андрія Петрова "Створення світу" з Львівський симфонічним оркестром. Відтоді розпочалась спільна історія “Дударика” й Органного залу. Значна частина творчих тріумфів колективу відбулась саме тут: традиційні щорічні звітні концерти, виступи в рамках святкувань та пам’ятних дат; “Дударик” регулярно дивував публіку блискучим виконанням масштабних вокально-симфонічних полотен та численних прем’єр.
З 1970-х років концерти в Органному залі регулярно давав камерний оркестр Львівської консерваторії – перший в Україні камерний студентський оркестр. З наданням консерваторії статусу музичної академії оркестр отримав назву “Академія”. Колективом у різний час керували Олександра Деркач, Матис Вайцнер, Володимир Заранський, Мирослав Скорик. З 1992 художнім керівником та концертмейстером оркестру є Артур Микитка, а незмінним диригентом – професор Ігор Пилатюк. Камерний оркестр одним з перших став виконувати не лише твори зарубіжних класиків, але й активно популяризував творчість українських композиторів. Колектив грав разом з провідними солістами того часу – скрипалями Богодаром Которовичем, Олегом Крисою, альтистом Юрієм Башметом, сопрано Людмилою Божко. Разом з камерними оркестрами консерваторії в Органному відбулися перші виступи відомих сьогодні музикантів: меццо-сопрано Зоряни Кушплер, піаністів Мирослава Драгана і Петра Довганя, скрипальок Соломії Сороки та Лідії Шутко, флейтиста Юрія Шутка.
У 1979 році почався процес реконструкції приміщення органного залу. У розгорнутому реставраційному завданні, підписаному ректором Львівської консерваторії Зеноном Дашаком, планувалася капітальна реконструкція архітерктурного ансаблю / пам’ятки архітектури XVII ст. “під концертний зал з перспективним використанням залу як для потреб консерваторії, так і для загальноміських культурних потреб”. За відсутності допоміжних приміщень, які були необхідні для нормального функціонування залу, пропонувалося також використати суміжні приміщення, які в той час експлуатувалися Львівським політехнічним інститутом. Задокументовано, що нормальна завантаженість залу складала приблизно 500 слухачів. На жаль, виконати амбітне завдання повному обсязі не вдалося.
У той час у Львові починав сольну карʼєру Віталій Півнов – органіст і органний майстер. Будучи віолончелістом, спочатку він освоював орган самотужки. Після закінчення Львівської консерваторії Віталій Півнов працював органістом Львівського оперного театру. Далі навчався у Київській консерваторії в класі Арсенія Котляревського. З ініціативи учителя став органістом та органним майстром у новоствореному Республіканському будинку органної та камерної музики в Києві. Стажувався на органній фабриці “Rieger-Kloss” у чеському місті Крнов. Повернувшись у 1984 році до Львова, працював солістом-органістом Львівської філармонії. У 1988 році прийнятий на посаду настройщика органа Львівського будинку органної та камерної музики. Віталій Півнов у той період був провідним органістом. Щорічно він давав до 200 сольних та ансамблевих концертів. Але до звільнення у 2003 році рахувався в Органному залі лише як настройщик.
Віталій Півнов. Фото з uk.wikipedia.org
1980-ті
1982 року у Львові відбулась неперсічна подія – з ініціативи Львівської філармонії та камерного оркестру Львівської консерваторії було започатковано міжнародний фестиваль “Віртуози країни” (нині “Віртуози”). Й однією з провідних локацій фестивалю став саме органний зал, де слухачі почули гру Богодара Которовича, Олексія Любимова, виступи Литовського та Львівського камерних оркестрів під батутою Саулюса Сондецкіса та багатьох інших музикантів з Радянського Союзу. Як незмінний партнер по сцені сопрано Ольги Басистюк, в концертах брав участь і знаний сьогодні органіст Володимир Кошуба, разом з “Дудариком” виступала відома співачка Ніна Матвієнко.
У 1983 році у Львівській національній музичній академії (тоді Вищий інститут музики) поновили клас органа. Студентів органного класу було 4-5 людей. Любов Кияновська вважає, що це було повʼязано з політикою радянського керівництва: “Орган ще довгий час вважався дещо “буржуазним” інструментом за замовчуванням. Гадаю, і переважаючий органний репертуар з рішучою перевагою сакральних жанрів і тематики не до кінця вписувався в постулати ідеологічної пропаганди, тому орган завжди був на маргінесі радянської культурі. Навіть творів для органа писалося в Радянському Союзі дуже мало, на відміну від композиторської школи Австрії, Німеччини, Франції, тієї ж Польщі та будь-якої іншої країни”.
Спецклас, звісно, очолив Самуїл Дайч. На жаль, після відкриття класу доля відвела Самуїлу Ароновичу всього 5 років життя, та навіть за цей короткий термін він зумів надихнути і підготувати плеяду молодих органістів, серед яких Петро Сухоцький, Ірина Цайтц, Ірина Пустовіт, Лариса Хмурич, Наталія Олійник (Половинка), Оксана Грищишин, Наталія Ониськів (Ревакович). Один з учнів Самуїла Ароновича – Петро Сухоцький, нині органіст Луцького кафедрального собору, викладач фортепіано й органа Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Він розповідає, що в ті часи студенти-органісти навчалися на електричних органах “Прелюдія” латвійського виробництва, які доводилося нерідко ремонтувати разом із вчителем. Репетиції та концерти проходили в Органному залі, де молоді органісти виступали разом із маестро. Наприклад, 1985 року тут відбувся звітний концерт студентів органного класу. За словами Сухоцького кінець XX століття для Львівського органного залу був “золотим часом”: “Популярність органної музики у Львові тоді “зашкалювала”! Концерти проходили завжди з аншлагом. На них була присутня не лише львівська інтеліґенція, а й молодь з Львівської Політехніки, Університету Франка, інших вузів столиці Галичини, а також робітнича молодь”.
Органні концерти Самуїла Дайча були для львівʼян ковтком свіжого повітря. “Самуїл Аронович був найголовнішим виконавцем у ті часи. Я ходила на його концерти з дітьми. Враження були незабутні, – розповідає Лідія Крих, львівська піаністка, педагогиня, професорка кафедри спеціального фортепіано Львівської музичної академії, – Органний зал займає особливе місце в історії нашої родини”. Чоловік Лідії Крих – гобоїст Вʼячеслав Цайтц – неодноразово виступав в Органному залі в складі оркестру, а будучи викладачем інструментування Львівської консерваторії, приводив студентів до Органного, щоб разом з Самуїлом Дайчем познайомити майбутніх теоретиків та композиторів з будовою “короля інструментів”. На цій сцені грали також доньки Лідії та В’ячеслава – піаністка й органістка Ірина, скрипалька Наталія та віолончелістка Галина. Ірина Цайтц – одна з найяскравіших учениць Самуїла Дайча, пізніше навчалася в Музичній академії Базеля (Швейцарія) у класі Гі Бове. Вже багато років вона живе і провадить свою кар’єру за кордоном. Зараз Ірина обіймає посаду органістки та хорового дириґента у кантоні Базель-ланд. У 2005-2013 роках органістка зіграла ключову роль у реставрації львівського органу та розвитку органного мистецтва.
Ірина Цайтц, органістка та піаністка.
Фото з www.muenchner-orgelsommer.de
З 1992 по 2012 рік при консерваторії паралельно діяв ще один камерний оркестр “Перпетуум мобіле”, який також нерідко виступав в Органному. Ним керував Георгій Павлій.
У 1995 році “Перпетуум мобіле” під керівництвом Георгія Павлія виконав в Органному оперу “Дідона та Еней” Генрі Персела. Ця була перша в Україні повна концертна постановка опери британського композитора. До того ж, це стало першою спробою оркестру втілити елементи автентичного стилю англійського бароко. Партію Дідони виконувала Олександра Ленишин, партію Енея – Д. Фітцджеральд (Велика Британія). Ексклюзивний запис того концерту нині доступний на YouTube.
1988
”Органний зал притягував людей і завжди, на межі 1980-90-х він став точкою розвитку для Львова”, – згадує Лідія Крих.
“Наприкінці 1980-х Львів став центром національного відродження України, – пише Ілько Лемко в книзі “Львів повсякденний”. – На день міста Львова 20 вересня 1987 року 30 молодих людей вийшли в центр міста на відкритий протест проти радянської системи. … Саме тоді виникла правозахисна група “Довіра”... Вʼячеслав Чорновіл саме вийшов зі вʼязниці і познайомився з учасниками “Довіри”. До Львова повернулися з таборів і заслання Михайло Горинь з братом Богданом, Іван Гегель, подружжя Ігор та Ірина Калинці, які негайно відновили опозиційну діяльність”.
На кінець 1980-х років орган потребував ремонту, тож у 1986 році органна фірма “Rieger-Kloss” почала реконструкцію інструменту. За деякими свідченнями, протягом попередніх двох років орган перебував у жахливому стані і не міг радувати слухачів своїм звучанням. Ще за рік ремонт розпочався безпосередньо у приміщенні установи. Та концертний зал не припиняв свою роботу: тут проводилися концерти творчих колективів Львівської політехніки та музичних колективів Львова: хорової капели “Трембіта”, дитячої хорової школи “Дударик” та інших.
У студентському віснику Політехніки збереглася стаття з провокаційною назвою “Хто ставить під сумнів духовність нашої молоді”, у якій так само відчувається значний контраст з панівною донедавна радянською ідеологією. Текст рецензує грандіозний концерт за участі хорів Таллінського та Львівського політехнічних інститутів, камерного оркестру Львівського держуніверситету (нині Львівського національного університету) та камерного хору Дрогобицького міського будинку культури імені Івана Франка. Професійне, емоційне, натхненне виконання шедеврів світової класики змушує автора статті підсумувати: “Зафіксуйте цю тріумфальну мить, щоб потім показати кожному, хто ставить під сумнів духовність нашої молоді”.
"Радянський студент" №12 (1838) від 13.04.1988
“А хорові фестивалі? Дитячо-юнацький хоровий фестиваль “Співаймо канон”, який організувала Світлана Крапович з 8-ї музичної школи Львова. Щороку він збирав до 40, а то й до 50-ти колективів! Ціла Галичина була тут на фестивалі дитячого співу. Фестиваль “Жайвір” скликає друзів”, організований Наталією Чмир і народним камерним хором “Жайвір”, збирав тут в Органному дуже поважне журі з Києві, Одеси, інших міст України. Це дуже важливий момент у вихованні молоді, підростаючого покоління” – вважає Надія Кос.
1988 року концертний зал став самостійною установою і дістав нову офіційну назву – Будинок органної та камерної музики. 25 серпня директором ЛБОКМ було призначено Юліана Винницького. Художнім керівником і головним диригентом Будинку органної і камерної музики став Ігор Сімович – син українського композитора, професора Львівської консерваторії Романа Сімовича, який на той момент паралельно обійняв посаду диригента оркестру Львівської обласної філармонії.
Після смерті Самуїла Дайча у 1988 році органний факультатив у Львівській консерваторії продовжив викладати Віталій Півнов. Його студенткою, зокрема, була солістка Чернівецької обласної філармонії Світлана Бардаус.
1990-ті
14 вересня 1990 року у Львові під схвальні вигуки та оплески десятків тисяч людей демонтували пам'ятник Леніну на однойменному проспекті, який після того став називатися проспектом Свободи. Було очевидно, що дух змін заполонив кожен куточок України.
Буремні 90-ті стали для Органного залу не лише важким економічним випробуванням (як і для всієї країни, яка переходила з рейок радянської планової економіки на ринкові), але й ознаменувалися неабияким духовним піднесенням, адже Україна нарешті отримала омріяну незалежність. З 1 січня 1990 року рішенням трудового колективу органний зал переведно на нові умови господарювання – тепер ЛБОКМ офіційно отримав можливість отримувати прибуток від реалізації квитків та надання послуг.
Цікаво, що за кілька днів до Незалежності, в серпні 1991 року, керівництво Органного займалося… закупівлею деревини на виготовлення нових лав у глядацькому залі. У період повної політичної невизначеності, працівники мистецтва не полишали робочого процесу, дивлячись у майбутнє з творчим ентузіазмом.
У 1993 році на нових меблях було вирізьблено номери місць та рядів. Лави були унікальні тим, що їхні спинки могли рухатися на два протилежних боки: це дозволяло забезпечувати посадку обличчям до сцени або до вівтарної частини залу без перестановки сидінь. Таке просте, але технологічно продумане нововведення запамʼяталося багатьом відвідувачам Органного 1990-х років.
Утримання історичної будівлі з величезною площею завжди потребувало якісного і своєчасного догляду. Черговий ремонт знадобився 1992 року, про що владним органам доповіло керівництво залу та уповноважені муніципальні органи. Згідно листа фінансового управління виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 5 червня 1992 року на ремонтно-реставраційні роботи у Львівському органному залі з бюджету міста Львова передбачено 3 млн 700 тисяч карбованців. Того ж року розпорядженням представника Президента України у Львівській області Львівський будинок органної та камерної музики отримав статус державної концертної організації.
У 1990-ті Львів став органним центром України, а свобода, принесена незалежністю, виявилась потужним каталізатором розвитку органної культури. Як зазначає Лідія Крих, саме тоді українська музична література значно поповнилася творами для органа: сучасні композитори почали активніше писати музику для цього інструменту. Серед таких композиторів були Леся Дичко, Володимир Губа, Леонід Грабовський, Віктор Камінський, Михайло Шух, В’ячеслав Назаров, Євген Льонко та багато інших.
Органіст Віталій Півнов у 90-ті роки грав в Органному залі величезну кількість концертів. Згідно з архівними документами, у 1990 році Півнов мав 179 виступів за рік (можна рахувати, що органіст щодва дні мав концерт), у 1995 – 142, а в 2002 – 162 концерти.
Виступали й запрошені органісти: Орест Коваль (Суми), Володимир Кошуба (Київ), Магдалена Чайка (Варшава, Польща), Юзеф Серфін (Варшава, Польща), Анна Стрєзєва (Молдова), Максим Маурітсон (Швеція), Ульріка Веденіг (Відень, Австрія), Андреас Роткопф (Німеччина), Людмила Голуб. У дуеті з Півновим в 1990-ті часто концертувала Людмила Ларук – випускниця Львівської консерваторії, солістка органного залу у Самборі на Львівщині.
На концертах традиційно можна було почути не лише орган. У 1990-ті тут грали скрипалі Лідія Шутко, Петро Цегельський, Домені Шассар (Франція), диригент Джордж Цонтакіс (США), камерний оркестр “Ля стаджіоне Франкфурт" (Німеччина), клавесиніст Асако Хірабаяші (Японія), виступали вокалістки Наталія та Галина Дацько (пані Галина певний час була солісткою Органного зала, виступала за прізвищем чоловіка Растрьопіна), Неоніла Козятинська та Ірина Маковецька.