Хроніка Львівського органного залу
Львівський академічний будинок органної та камерної музики – перший концертний органний зал, відкритий на території України, який сьогодні є важливою точкою на культурній мапі не лише країни, але й східної Європи. Годинниковий механізм команди Органного залу точно й безперебійно працює, реалізуючи низку унікальних проектів і сміливо дивиться у майбутнє, плануючи нові. На наших очах і нашими руками твориться музична історія. Та історія органного залу, який відчинив свої двері для слухачів більш ніж півстоліття тому, довгий час залишалася без уваги, доки її пожовклі сторінки тліли у коминку часу. Ми давно не полишали ідею відновити ці сторінки, бо своє коріння треба знати, берегти і поважати. Крім цього, ретроспектива багаторічної діяльності Органного залу відкриває нові можливості для аналізу пройденого шляху, розуміння причинно-наслідкових зв’язків та, деякою мірою, застерігає від потенційних помилок. Історична розвідка, присвячена становленню цієї інституції несподівано переросла в масштабний проект, що поєднав у собі роботу з архівними документами, огляд періодики ХХ століття, цикл інтерв’ю з низкою митців та дослідників і систематизацію відомої інформації про всі події, що відбулися в Органному залі з часу його заснування у 1968 році. Стислий результат нашої роботи – книжка, яку ви тримаєте в руках. Дана хроніка є першою спробою прослідкувати становлення музичної установи і не претендує на повноту та всеохопність. Тому ми обов'язково й надалі продовжуватимемо роботу з дослідження історії Львівського органного залу.
Покажчик
Передісторія
Будівля Львівського органного залу починає свою історію приблизно з початку 1600-х років, коли землю на горі поблизу Сокільницької дороги (нині вулиця Дорошенка) подарували ордену домініканців. Упродовж двох наступних століть вона пережила трансформацію від дерев’яної каплиці до кам'яної фортеці, і врешті, після декількох перебудов, в кінці XVIII століття набула майже сучасного вигляду. Пізніше, у XIX столітті було перебудовано вежі, встановлено годинник, з’явилась тераса зі сходами. У 30-х роках ХХ століття будівля пережила масштабну реконструкцію та оновлення. Тут зокрема зʼявилися розписи відомого майстра сецесії Яна Генріка Розена, чиї фрески прикрашають Вірменську церкву у Львові. Фрески Розена у радянський час заклали плиткою та замазали тиньком, а саме приміщення перетворили на вбиральні, побудувавши посередині перегородку, що зруйнувала частину розписів. Лише у 2019 році їх вдалося відкрити та реставрувати, роботи проводилися за фінансування Львівської міської ради.
У 1933 році відомою чеською компанією “Gebrüder Rieger" у залі було встановлено орган. Він був унікальний тим, що мав другу частину – так званий Fernwerk, що розташовувався на протилежному від хорів боці, у вежі на другому поверсі. Fernwerk мав окремий мануал і міг використовуватися під час супроводу хору. У часи Другої світової війни орган дивом уцілів і діяв ще певний час. Багате внутрішнє оздоблення і цінне майно було вивезено у повоєнні роки, коли на підставі офіційних радянсько-польських угод у рамках політики збереження та реституції пам’яток культури багато артефактів були вивезені з України в Польщу. Так, 14 грудня 1945 року був затверджений додатковий протокол до угоди Польського комітету національного визволення і УРСР від 9 вересня 1944 року щодо переселення українців з Польщі в УРСР і поляків з УРСР до Польщі. Згідно з пункту 6 протоколу католицьке духовенство отримало право вивозити майно храмів і “предмети релігійного культу”. Таким чином цілком легально радянський уряд дав можливість вивезти низку унікальних мистецьких пам’яток та архівів, які не підпадали під вимоги реституції, оскільки були створені і належали установам, храмам, громадам в Україні.
В 1962 році приміщення передали Львівській політехніці, і воно слугувало потребам студентського клубу: тут проводилися музичні і спортивні заходи, розважальні, танцювальні вечори. “Приблизно у 1963-1965 роках в залі регулярно організовували танці в супроводі естрадно-джазового біг-бенду під управлінням диригента Тітова”, – згадує музикант Борис Олійник.
1968-1969
Центру органного мистецтва, яким стала Органна зала Львівського політехнічного інституту, судилося з’явитися на культурній мапі міста 1968 року, на тлі доби, яку професорка Любов Кияновська називає останніми хвилями хрущовської “відлиги”. На щастя, серед абсурдних ідеалів, які так ретельно нав’язувала комуністична імперія своїм громадянам, траплялися і досить гуманістичні. Крім цього, важливо розуміти, що за будь-якими позитивними здобутками головним чином стоїть зовсім не епоха, а конкретні люди – пасіонарії з правильними орієнтирами. З 1956 по 1971 роки посаду Міністра культури УРСР обіймав Ростислав Бабійчук. Він виступив ініціатором створення багатьох музично-драматичних театрів, а також був серед тих, хто очолив зведення палацу “Україна” в Києві. За часів його роботи було засновано й ансамбль танцю України імені Павла Вірського. Цей період дехто називає “ренесансом української культури та духовності”.
"На початку 60-х “вулицями ходили пани у фетрових капелюхах і макінтошах, у їхніх кишенях лежали абонементи до філармонії на весь сезон, – пише в своїй книзі “Львів повсякденний” Ілько Лемко. – Це був час, коли спраглі духовної поживи громадяни з фанатизмом, який і не снився пізнішим адептам рок-музики, штурмували концертні зали, де виступав піаніст Святослав Ріхтер”. Про любов містян до музики свідчить і такий фрагмент з книги: у 1962 році “на вулиці Коперника відкрився перший і на той час єдиний (!) у СРСР музичний салон. Місяць навчання музиці тут коштував 12 карбованців 20 копійок. За 20 копійок можна було грати на піаніно цілу академічну годину – 45 хвилин”.
Всесоюзна підготовка до святкування 50-ліття Жовтневої революції (1967) та 100-ліття з дня народження “вождя народів” Леніна (що мало відбутися у 1970) супроводжувалася значним, прискореним нарощенням виробничих потужностей у всіх сферах, і це, в цілому, сприяло економічному розвитку регіону. Пришвидшилось також містобудування: щорічно у Львові з’являлись десятки нових житлових будинків, інфраструктурні, культурні, спортивні та рекреаційні об’єкти.
Красномовно й іронічно репрезентує цей час фотографія дівчинки з кульками на першотравневому параді – найбільш відома фотографія 1968 року.
Потреба музикантів Львова у наявності концертного органа обговорювалася давно. Спроби відновити інші органи в місті важко назвати вдалими: будь-які ремонти проводились непрофесійно і нашвидкоруч, інструменти часто демонтували з релігійних будівель і перевозили на інші місця, не лише пошкоджуючи їх механічно, але й позбавляючи їх акустичних умов, для який органи, власне, було збудовано. Тому за шанс реставрувати орган у будівлі на вулиці Миру (зараз Бандери) львівська інтелігенція вхопилась, як за останню соломинку.
Одним з ключових ініціаторів відродження органа став педагог Львівської консерваторії, відомий піаніст і чи не єдиний на той час у Львові концертуючий органіст Самуїл Дайч (1928-1988).
Самуїл Дайч під час концерту у Львові, 1980-ті роки. Фото надане сином, Володимиром Дайчем.
Самуїл Дайч навчався у Бориса Милича в музичній школі в Києві, в Ісая Браудо в Ленінградській та Абрама Луфера у Київській консерваторіях. У 1951 році приїхав до Львова, працював солістом-піаністом та концертмейстером Львівської філармонії. Його органні концерти регулярно відбувались у багатьох містах радянських республік, зокрема у Домському соборі в Ризі, концертному залі імені Дмитра Шостаковича Ленінградської філармонії. Але за спогадами його сина, Володимир Дайча, батька не випускали за межі Радянського Союзу через “національне питання”. В умовах “тюрми народів” існували тоді більшість видатних музикантів.
З 1969 року Самуїл Дайч отримав можливість регулярно концертувати у Львові. Окрім сольних концертів Дайч також грав з багатьма хоровими капелами, такими як “Трембіта”, “Дойна”, Ленінградська державна академічна капела імені Глінки, хлопʼячий хор “Дударик”, а також підготував цікаві програми з Львівським камерним оркестром та симфонічним оркестром філармонії.
З 1968 по 1988 роки Самуїл Дайч був провідним солістом Львівського будинку органної та камерної музики та символом органного життя Львова. Крім власної творчості, займався також педагогічною, методичною і теоретичною роботою у консерваторії. Підготував учнів, які стали відомими органістами. “Самуїл Аронович Дайч міг бути окрасою, професором будь-якої музичної академії світу, адже був фахівцем найвищого ґатунку, вчителем від Бога, цінував у студентах їхній талант та працездатність, їхню самопожертву задля високого мистецтва”, – вважає учень Дайча, органіст Петро Сухоцький.
Фото надані сином Самуїла Дайча – Володимиром Дайчем.
Орган був відреставрований чеською фірмою “Rieger-Kloss” у 1968 році, отримав новий номер 3375, 60 регістрів, 4560 труб та новий гральний стіл на три мануали. Старий 4-мануальний стіл демонтували, але він донині зберігається в Органному. Відновити Fernwerk тоді не вдалося, але нинішнє керівництво залу планує втілити цей задум у найближчі роки.
Реставрація органа в 1968 році співпала з окупацією Чехословаччини радянськими військами. Транспортні зв’язки зі стаціонаром фірми “Rieger-Kloss” у чеському місті Крнов на фінальній стадії реставраційних робіт перервалися. Передбачені контрактом терміни були під загрозою. Але, після великої нервової напруги, все врешті владналося. Самуїл Дайч згадував, як “ніяково йому було спілкуватися з чехами, і який пекучий сором він відчував за свою державу”. Перед здачею інструмента в експлуатацію, до Львова прибула державна комісія на чолі з московським органістом Гаррі Гродбергом, вона схвалила роботу бригади майстрів та підписала акт стандартного зразка. На прийомі з цього приводу, як розповідав Самуїл Аронович, інженер-конструктор чеської фірми виголосив тост: “Нехай гармати замокнуть, коли промовляють музи!”.
З 1968 року будівля стала повноцінним концертним залом – даниною грандіозній і довгій мистецькій історії Львова, одним з головних музичних осередків європейського міста, який поєднував у собі неймовірну органічність та водночас був екзотикою для радянської доби. “Органний зал від початку існування був для львівської інтелігенції, особливо місцевої, до якої моя родина належала, певним знаком свободи, – говорить докторка музикознавства Любов Кияновська. – Орган, особливо у Львові, в радянський час сприймався як явище небажане, бо нагадував про культуру органної католицької музики, яка в Галичині мала давню і славну історію (досить згадати, що тут 12 років працював учень Йоганна Себастяна Баха Філіп Кірнбергер), а про неї в радянський час воліли не згадувати. Тому загалом в радянській системі псевдокультури органна музика була “не зовсім пролетарська і соціалістична”. А органний зал, який відкрили у 1968 році, вже після хрущовської “відлиги”, був ще наче відгомоном останнього подиху культурної свободи”.
Появі у місті органного залу значною мірою завдячуємо саме протекції Львівської політехніки. У 1960-70-ті роки навчальний заклад процвітає: зокрема, розростається велике студентське містечко, у плануванні і організації якого значна увага приділяється дозвіллю студентства.
“Найперший органний зал в Україні був відкритий саме у Львові, — згадує колишній настроювач органа Анатолій Лукін, який був направлений від львівської філармонії в Органний зал для налаштування органа, — Керівництво Політехнічного інституту ініціювало відновлення органа, писало запити в Москву, домовлялися про реставрацію з чехами.” Про прихильність керівництва інституту і підтримку нового органного залу свідчить цікавий факт (за спогадами Володимира Коростельова): "Майже одночасно з появою афіш (ред. про відкриття залу) до Самуїла Ароновича (ред. Дайча) звернувся ректор Політехнічного Інституту професор Григорій Денисенко (який багато посприяв успішному перебігу ремонтних робіт) з проханням напередодні концерту-відкриття безкоштовно дати три денні закриті концерти для співробітників інституту. Відмовити йому Самуїл Аронович не міг. Були надруковані запрошення та програмки з грифом Політехнічного інституту та товариства “Знання”. Концерти пройшли з тріумфальним успіхом. Публіка аплодувала несамовито. Все свідчило про те, що для органіста Дайча врешті настав зоряний час.” Перший зі згаданих концертів відбувся 6 вересня 1969 року. У щотижневику Політехнічного студенту про подію написали: “... Природньо, хвилювались усі. Як же воно пройде? Адже вперше! Та коли в урочистій тиші залу пролунали перші звуки “Фантазії” Кухаржа, всі полегшено зітхнули, зачаровані чудовим звучанням нашого органу. Пʼять прелюдій, широковідома “Токата і фуга ре мінор” Йоганна Себастьяна Баха у виконанні доцента Львівської консерваторії Самуїла Ароновича Дайча з перших акордів полонили присутніх”.
"Радянський студент" №25 (1108) від 10.09.1969
Усе б нічого, та концерти для студентства коштували Дайчу участі в концерті-відкритті, бо керманичів культури міста обурило, що органіст прийняв рішення про передпрем’єрні виступи, не узгодивши це питання з керівництвом. Вкрай конфліктну ситуацію вирішив випадок: Самуїл Дайч випадково зустрівся з начальником Управління культури на Галицькому ринку і пояснив свій вчинок у приватній бесіді, після чого отримав бажаний дозвіл виступити у першому концерті нововідкритого залу.
Офіційний концерт-відкриття Органної зали ЛПІ відбувся 3 листопада 1969 року. На ньому грав Арсеній Котляревський, який з 1951 по 1961 роки викладав у Львівській консерваторії, тож був добре відомим львівській музичній спільноті. “Я памʼятаю відкриття Органного залу, була велика сенсація”, – каже Надія Кос, дружина композитора Анатолія Кос-Анатольського, педагог, завідувача відділу хорового диригування музичного коледжу імені Станіслава Людкевича у Львові.
Відома програма, з якою виступав Котляревський, збергіся навіть запис того концерту. Він грав Прелюдію і фугу ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (BWV 533), а також його всесвітньовідому Токату і фугу ре мінор (BWV 565), твори Георгія Мушеля, Сезара Франка, Жакоба дʼАркадельта, Золтана Кодая. Разом з Котляревським виступала сопрано Марія Байко, та сама з тріо сестер Байко, яка пізніше стала професоркою Львівської консерваторії. Вони виконали “Пісню до схід сонця” і романс “До соловейка” Станіслава Людкевича.
Фото з сайту organy.lviv.ua
Арсеній Котляревський, який, як і Дайч, був учнем Ісаї Браудо, також був закоханий в орган. Саме Котляревський у повоєнному 1948 році, щоб вберегти один з недіючий органів Львова, евакуював його у Ташкент, де працював тоді заступником ректора консерваторії. Цей орган став першим і єдиним на той час у Середній Азії. Під час роботи у Львові Котляревський ініціював перенесення органа з недіючого тоді Домініканського собору у зал львівської філармонії. 25 жовтня 1955 року там відбувся перший концерт органної музики. Можливо, Арсеній Миколайович ще в 1960-ті зміг би зробити більше для органної історії Львова, але був змушений знову змінити місто проживання – з 1961 по 1968 роки був ректором Новосибірської консерваторії.
Перед відʼїздом до Києва, у 1970-му, Котляревський зіграв ще один сольний концерт у Львівському органному залі. Це був концерт-лекція для студентів Політехніки. “Короткий виклад біографії Йоганна Себастьяна Баха, яскрава характеристика його творів, неповторного творчого стилю – все це чергувалося з чудовою виконавською майстерністю самого лектора, який ілюстрував свою лекцію виконанням кращих творів композитора. Мабуть, модне серед деякої частини молоді питання “чи потрібен інженеру Бах?” зараз вже не існує для тих, хто був присутній на лекції Арсена Миколайовича”, – писав про той концерт “Радянський студент” у № 22 (1145) від 24.06.1970.
Котляревський входив до Ради з органобудування Міністерства культури СРСР, завдяки його старанням зокрема були встановлені органи в Донецьку, Києві, Одесі, Луганську, Вінниці, Харкові, Сумах, Чернівцях, Ужгороді, Хмельницькому, Рівному, Білій Церкві та Ялті. З 1970 року музикант жив і працював в Києві, де організував і очолив клас органа в столичній консерваторії. З його класу вийшли десятки провідних органістів та педагогів, серед яких Ірина Калиновська, Володимир Кошуба, Галина Булибенко, Валерій Коростельов, Ольга Дмитренко, Валерій Михайлюк, Віталій Півнов, Анна Мокрова, Наталія Висіч, Орест Коваль та інші. 1980 року Арсеній Миколайович створив Національний будинок органної та камерної музики і був його художнім керівником.
1970-ті
У той час кожен концерт закордонних музикантів ставав грандіозною подією, адже в умовах “залізної завіси” почути наживо виконавців з “капіталістичних” країн було, без перебільшення, сенсаційно. Любов Кияновська згадує: “Студентами ми дуже любили органну музику. Коли в Органний зал приїжджали високопрофесійні органісти – це було свято! Повірте мені, пробитися на концерт було просто неможливо. Я старалася не пропускати жодного концерту в Органному залі, тим більше, що вони відбувалися не так часто”. Кількість подій тоді була невеликою: афіша місяця могла містити 2-3 концерти, а коли планувалося 5-6 концертів – це вже здавалося нечувано багато. Та якість перевершувала кількість, тому день концерту глядачі чекали з нетерпінням і винятковим інтересом. І, звісно, кожен з таких концертів супроводжувався аншлагом! З гастролями до Львова приїжджали найкращі закордонні та радянські органісти: виконавець, що записав усі органні твори Йоганна Себастьяна Баха Ліонель Рогг (Швейцарія), композитор, учень Дюпре і Бюссе Жан Жак Грюневальд (Франція), педагог і теоретик органобудівництва Хуго Лєпнурм (Естонія), учень Лєпнурма Рольф Уусвялі (Естонія), провідний радянський органіст Гаррі Гродберг, скрипаль Ґідон Кремер (Латвія), член журі міжнародних конкурсів Леопольдас Дігріс (Литва), російський органіст і композитор Олег Янченко, багаторічна солістка Домського собору в Ризі Євгенія Лісіцина (Литва), а також зірки українського органного світу – зокрема, Арсеній Котляревський, Віра Бакєєва та інші.