Піаніст Андрій Макаревич гратиме цикл “Пори року” Петра Чайковського в Органному залі. Ми поговорили з Андрієм про мелодику Чайковського і “пунктик” композитора на фортепіано, про хіти українських композиторів та новий рояль в Органному залі.
– Андрію, у кого виникла ідея зіграти повний цикл “Пори року” Петра Чайковського в Органному залі?
– Ідея виникла у мене. Я запропонував це керівництву Органного залу й отримав схвалення.
– Чому саме Чайковський і саме цей цикл?
– Чайковський мені завжди подобався своєю простотою, зрозумілістю і в той же час глибиною. Цей цикл я досі ніде не виконував. Він прекрасний і різноманітний, в ньому багато можливостей для піаніста, і слухати його легко та приємно.
– Говорячи про “Пори року” Чайковського неможливо не згадати історію написання цього циклу. Як відомо, Чайковський писав його з грудня 1875-го по листопад 1876-го рр на замовлення видавця журналу “Нувелліст” Н. Бернарда. 12 музичних замальовок, кожна з яких відповідає певному місяцю року. Чайковський був обмежений у часі, адже кожна частина мала з’явитися у наступному номері журналу. Це, як на мене, непоганий маркетинговий хід для ХІХ століття – анонсувати щомісячний вихід ексклюзивних новинок від Чайковського! Всі заголовки були запропоновані видавцем і збережені композитором. Пізніше Бернард підібрав ще й поетичні епіграфи до кожної частини. Як на твою думку, чи важко композитору писати отак на замовлення, бути обмеженим такими рамками?
– У мене є невеликий композиторський досвід, я писав також твори на замовлення. Не можу сказати, що це для мене було особливо складно. Але що говорити про мене, коли ми говоримо про геній Чайковського! Не думаю, що у нього виникали якісь складнощі з цим. І звичайно, він не ставився до цього, як до ремесла. Композитора завжди веде у творчості якийсь імпульс, щось надихає його. Натхнення може прийти, коли ти намагаєшся заснути ввечері, коли прогулюєшся по вулиці, після прочитання цікавої книжки. Приходить воно, і коли ти маєш якусь тему, на яку тобі замовили твір.
– Нібито, видавець просив Чайковського писати нескладні для виконання твори, адже серед читачів журналу були переважно люди, які музикували вдома, учні. Коли Чайковський почав роботу, то слідував цим рекомендаціям, але потім “розійшовся”. У результаті, друга частина “Лютий. Масляна” вийшла доволі непростою для виконання. Після цього Бернард, буцімто, попросив Чайковського писати простіше. Цікаво, як ти оцінюєш як виконавець складність частин циклу.
– Дійсно, в “Порах року” є трохи простіші та трохи складніші для виконання частини. “Лютий” – одна з найбільш незручних для виконавця частин у циклі. Таким є також “Листопад. На трійці”. Вони швидкі, в них використані різні піаністичні прийоми. Треба мати певну базу, щоб їх зіграти. Але в цілому цикл є легшим, ніж, наприклад, фортепіанні концерти Чайковського. Його геній якраз і проявився у тому, що навіть у таких мініатюрах можна знайти дуже багато цікавого як для не професійного музиканта, так і для зрілого піаніста. Недарма цей цикл грають дуже відомі піаністи.
– За що ти любиш Чайковського?
– Мабуть, за його довершеність. Його стиль дуже близький моєму внутрішньому світовідчуттю, мені подобаються музичні форми, стиль піаністичного письма. Хоча можна сказати, що у Чайковського був “пунктик” саме на фортепіано. Він не був видатним піаністом, для нього авторитетом завжди був вчитель Антон Рубінштейн та його брат Ніколай Рубінштейн. Відома навіть історія з Першим фортепіанним концертом. Чайковський хотів, щоб його зіграв Ніколай Рубінштейн, а той подивився ноти і сказав, що твір взагалі грати неможливо, настільки він незручно написаний. Тоді Чайковський трохи підправив концерт, і після цього його виконав Ганс фон Бюлов, учень Ференца Ліста.
Тож сказати, що музика Чайковського зручна для піаніста і підкупити цим, неможна. А власне своєю мелодикою, довершеністю, щирістю, справжністю мені музика Чайковського і подобається. Хоча не всі його твори мої улюблені. Як і в кожного генія, у нього є більш вдалі та менш вдалі речі.
– У тебе було доволі багато концертів, де ти грав повні цикли. Наскільки це складно для піаніста?
– З точки зору сприйняття публікою, звичайно, збірні програми завжди легше слухати. Комусь це близьке, комусь інше, таким чином, більше шансів, що ти “попадеш” в аудиторію. Так само і для виконавця задача легша, він може створити програму так, щоб підкреслити свої виграшні сторони і приховати недоліки, завжди бути “на коні”.
Якщо ж ти готовий взятися за весь цикл, впевнений, що можеш зробити це, то в ідеалі цикл завжди має звучати повністю. Хоча є різні цикли. “Трансцендентні етюди” Ф. Ліста теж цикл, однак кожна п’єса в ньому самодостатня та ідейно завершена..
– Дуже тішить тенденція останніх років, коли все більше виконують музики українських композиторів. Згадую цикл концертів “Симфонічні прем'єри”, створений Органним залом та Collegium Management. На одному з концертів ти виконував разом із Мартою Кузій перші фортепіанні концерти Станіслава Людкевича. На відміну від Чайковського, ця музика мало відома широкому загалу. Чи можеш ти назвати “топові” твори українських композиторів, які можна поставити на один щабель із такими всесвітньовідомими, як твори Чайковського, Ліста, Шопена? Які би ти радив послухати?
– Не можу сказати, що українські композитори не відомі. Такі імена, як Нижанківський, Людкевич, Ревуцький, Станкович, Сильвестров у колах музикантів завжди були знані та шановані. Проте загальна маса про них знає мало. Якщо попросити пересічну людину назвати українських композиторів, то назвуть, хіба що Лисенка.
Тому, звичайно, творчість наших композиторів треба популяризувати, перш за все в Україні.
Якщо говорити про конкретні речі, то я буду більше орієнтуватися на фортепіанний репертуар, бо він мені ближчий. Наприклад, у Лисенка є дуже цікава Друга рапсодія “Думка-Шумка”. Її дуже часто виконують, і не дарма, вона того заслуговує, адже зроблена дуже майстерно і торкається потаємних струн душі. У Скорика є цікавий цикл п'єс “В Карпатах”. Прекрасні цикли етюдів є в Косенка, у Ревуцького – чудові мініатюри, а у Колесси – дуже класний цикл Пасакалія, скерцо і фуга. В Органному ця Пасакалія виконувалася у версії для органа та камерного оркестру під диригуванням Сергія Лихоманенка. Звучало дуже класно! У Людкевича хочу виділити ля мінорний концерт, прем’єра якого якраз відбулася в Органному наприкінці 2020 року. Музика дуже цікава, як для піаніста – є де, себе показати, – так і для слухача. Хоча концерт написаний незручно. Цікаво, що на це страждає багато хто з наших композиторів – той же Лисенко чи Лятошинський. Саме складність доволі часто відлякує виконавців. Але якщо довіритися цій музиці, заглибитися в неї, там можна знайти дуже багато цікавого! Шкода, що на це мало кому вистачає терпцю.
Я впевнений: ця музика має виконуватися і звучати. Радує, що за останні роки ми значно розширили коло наших композиторів, які постійно виконуються. Варто працювати над цим ще старанніше.
– У 2020 році у Львівському органному залі з’явився новий рояль. Як тобі грається на ньому?
– Наразі я зіграв на ньому три концерти, але вже після першого можна було сказати, що інструмент хороший. Мені він сподобався тим, що на ньому можна робити багато нюансів. Це невеликий рояль, але він нічим не поступається у звучності великому концертному. На ньому можна грати різноманітні програми. Звичайно, хтось скаже, що добрий піаніст зіграє на будь-якому інструменті, але зовсім інакше питання ЯК. До того ж надзвичайно приємніше грати на хорошому роялі. Та й програми можна робити цікавіші. Недарма Рахманінов чи Горовиць їздили на гастролі зі своїм роялем.
Спілкувалася Діана Коломоєць
Фото Ольги Дмитрів в рамках проєкту “Люди, які творять Органний”
фото Євгена Червоного з проєкту “Симфонічні прем’єри”
Стаття вперше опублікована у газеті "Львівська пошта" від 18.02.2021