В рамках проєкту "Заборонена музика" від Collegium. За підтримки Українського культурного фонду.
На початку 1948 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі». Цей документ став початком великого терору щодо композиторів, які не вписувалися у радянську систему. Їх оголошували «формалістами», а їхню музику - «антинародною», «буржуазною» та «шкідливою».
Про українських митців, які стали жертвами боротьби з формалізмом, читаємо далі.
Вірус пролеткультівщини
В УРСР 23 травня 1948 року свій документ прийняла ЦК КП(б)У - «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва в Україні згідно з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В.Мураделі”.
«Перед появою даної постанови і після неї була організована серія зборів, засідань, пленумів, на яких всі, на кого падало якесь звинувачення з боку критиків, композиторів та навколомузичних діячів, мусили каятись і захищатись, при нагоді звинувачуючи інших, - згадують у Спілці композиторів України. - Вірус пролеткультівщини знову вирвався на волю».
Призначалися навіть спеціальні лектори для ознайомлення творчої громадськості з постановами ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У.
Затавровані симфонії
Вплив «антинародного формалістичного напряму» вбачався ЦК КП(б)У, насамперед, у творах Бориса Лятошинського і «його наслідувачів» — Гліба Таранова, Михайла Тіца, Матвія Гозенпуда.
Фото: Борис Лятошинський
Лятошинський мав величезний вплив як викладач Київської консерваторії. Серед його учнів — відомі українські композитори: Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Микола Полоз, Валерій Польовий, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Ігор Шамо, Георгій Мірецький, які прославили українську композиторську школу в усьому світі.
Борис Лятошинський став головною жертвою «полювання на формалістів». Його творчість була відкрита для європейської сучасної музики, за що він був названий «найхарактернішим представником буржуазно-індивідуалістичного урбанізму».
У 1937 році його Друга симфонія зазнала нищівної критики за небажання «наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму». У листі до Рейнгольда Глієра він писав:
«Зараз цілковита плутанина — безлад на музичному фронті. Вхопилися всі за те страшне слово «формалізм» і шиють його всім. Будь щось комусь не до вподоби, як він одразу ж замість того, щоб зрозуміти, відмахується від цього і каже, що це – формалізм. Все хоч трохи складне – формалізм».
У 1948-му Третю симфонію Лятошинського в пресі оголосили «порочним твором». Дісталося навіть за епіграф «Мир переможе війну». Мовляв, композитор виступає «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст». Лятошинський писав у ті часи: «…мене тут страшенно кусають з усіх боків, що я висловлююсь про те, що існують музичні твори без «внутрішньої ідеології». Він швидко впав у депресію: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю».
Щоб врятувати симфонію, Лятошинському довелося зробити другу редакцію та замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний. Російський композитор Дмитро Кабалевський згадував, що це була «радість змученої людини».
Виконання Третьої симфонії пройшло «на ура». Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори з участю колег із Москви, на яких творчість Лятошинського охрестили антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити.
У часи «відлиги» ставлення до творів Лятошинського змінилося, але його симфонії залишалися під своєрідним табу.
«Адвокат музичного каліцтва»
Український композитор Ігор Белза, який до переїзду в Москву працював у Київські консерваторії, вважався «особливо завзятим вихвалителем і теоретичним зброєносцем формалізму на Україні». Партію особливо хвилювали його «шкідливі статті та фальшиві теорії про перевагу форми над змістом».
Його син Святослав Белза згадував пізніше в одному з інтерв’ю про ті часи: «У «Правді» з'явилася стаття, де його охрестили «адвокатом музичного каліцтва». «Каліцтво» - це Скрябін, Прокоф'єв, Рахманінов, Шостакович. Але люди і тоді не втрачали почуття гумору і власної гідності. Композитор Микола Мясковський сказав тоді моєму батькові: «Ви не засмучуйтеся. Ви «адвокат», а «каліцтва» - це ми».
Невдовзі сам Белза був звільнений із видавництва та переведений подалі - до інституту історії мистецтв, а його твори заборонені до друку.
Десять років таборів
Боротьба з українськими митцями іноді набувала і більш загрозливих форм. Наприклад, композитор Василь Барвінський був звинувачений не тільки у формалізмі, але й у політичних злочинах і репресований на 10 років.
Василь Барвінський працював професором та директором Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові. Він найбільше з-поміж тогочасних галицьких композиторів відгукувався на нові музичні віяння із Західної Європи. У його творчості, за твердженням Любові Кияновської, помітний вплив Клода Дебюссі, Ріхарда Штрауса та Ґустава Малєра.
В одній із довідок Львівського обкому КП(б)У, підготованій «у зв'язку з необхідністю його арешту» 1947 року, йдеться, про те, що «погляди професора Барвінського на учбово-виховний процес не відповідають радянській методології».
1948 року Барвінського арештували у Києві, звинувативши у тому, що він агент англійської розвідки, агент гестапо, довголітній член ОУН. У справі фігурувало ще одне обвинувачення – про причетність синів композитора до дивізії СС «Галичина». Також були арештовані брати Барвінського – Богдан і Олександр – за участь в уряді Стецька та заклики до українців «єднатися під прапором Степана Бандери».
На відміну від братів, Василь Барвінський відбув повний термін ув’язнення у мордовських таборах — з 1948 по 1958 рр. Майже всі його рукописи та неопубліковані твори було знищено на подвір'ї Львівської консерваторії. Лише 1956 року він був реабілітований.
Пісня про колгоспницю
На Західній Україні «формалістичні чистки» проходили дуже жваво. Міський осередок ВКП(б)У Львова звинуватив композиторів Миколу Колессу, Станіслава Людкевича, Тадея Майєрського, Романа Сімовича, Адама Солтиса «в національній обмеженості їх творів, захопленні реакційною романтикою минулого, яке несе елементи націоналістичного намулу, в недостатньому вивченні музичної спадщини російського народу».
Микола Колесса згадував про ці часи напередодні свого 100-літнього ювілею: « Від нас тоді вимагали таку музику, щоб «народу було зрозуміло». У цій акції постраждали Шостакович, Прокоф’єв, Хачатурян. У кожній консерваторії шукали своїх формалістів і засуджували їхню творчість на зборах. У нашій консерваторії виставили на екзекуцію мене та Романа Сімовича. Я за характером не войовничий, не дуже вмію захищатися. Але тоді пробував захиститися. Можливо, тому що на попередніх зборах промовчав. Це були збори, коли засуджували Василя Барвінського, якого я дуже поважав і любив. Але часи були такі, що мав сидіти й мовчати, коли його всі лаяли. Мене не підняли — я слова не попросив. Жахливі були часи… Потім Барвінського арештували. Але пізніше дійшла справа й до нас. На тих других зборах я вже пробував захиститися. Після того дня ще довго не міг відійти від душевної травми. Вона певним чином вплинула на мою подальшу творчість…»
Колесса, як і багато інших талановитих композиторів, був змушений пристосовуватися до жорстокої реальності — абстрагувався від слів і писав музику. «Є, наприклад, у мене пісня про колгоспницю, якщо забрати слова, мелодія вельми хороша…», — згадував він.
«Неповноцінні» лібрето
Загалом, уся Львівська організація Спілки радянських композиторів України, очолювана Станіславом Людкевичем, за словами партії, «працювала відірвано від музичної громадськості міста, не жила повнокровним творчим життям». Людкевич зазнав критики і як керівник, і як композитор.
У листопаді 1950 року на засіданні секції оперної музики Спілки радянських композиторів України розкритикували лібрето і фрагменти опери Людкевича «Довбуш». «В постаті Довбуша не відчувається образу народного месника, який допомагає народу визволитись з-під ярма гнобителів. Народ у постать Довбуша вклав свої мрії, а він показаний в опері нерішучим, в центрі його дій не риси народного вожака, а особисті переживання і почуття кохання», — говорили критики. Тих композиторів, які дали схвальні відгуки на оперу, також піддали обструкції.
У 1951 році в пресі засудили опери «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича і «Від щирого серця» Германа Жуковського, які перед цім дуже схвально зустріла аудиторія.
Фото: Афіша опери «Богдан Хмельницький»
Жуковський виступив з «покаянням» на зборах: мовляв, «допустив велику помилку, бо взяв неповноцінне лібрето, допустив лібералізм, який творчий працівник не повинен допускати».
Що ж до опери Данькевича, то вона «удостоїлася» аж двох поспіль статей у «Правді». В одній з них відзначалося, що лібрето опери, написане Вандою Василевською та Олександром Корнійчуком, містить численні «ідейні прорахунки», неправильно висвітлює історичні події, не показує визвольної боротьби українського народу з польською шляхтою. В результаті автори були змушені двічі переробляти лібрето , поки воно не сподобалося ЦК ВКП(б).
Боротьба з національним минулим
Дісталося і Михайлу Вериківському, більшість творів якого була присвячена українській історичній тематиці («Маруся Богуславка», «Пан Коцький», «Чернець», «Сагайдачний»). Радянський Агітпроп знайшов прояви «буржуазно-націоналістичної ідеології», бо ж вони «не перекликалися з радянською сучасністю», а автор «ідеалізував минуле заради минулого, прикрашаючи його реакційні сторони».
Вериківського почали виживати з Київської консерваторії, де він викладав з 1922 року. Спочатку, як згадує його донька Ірина, йому заборонили викладати у композиторському класі, перевели на кафедру хорового диригування. Пізніше – взагалі звільнили, з 1950 року Вериківський працював науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. «Він був у дуже пригніченому стані, розумів, що не може писати те, що йому хотілося б. Тому вибрав кілька своїх найвизначніших творів і зробив нові редакції та оркестровки», — згадує Ірина.
Під час нової кампанії — вже проти «безрідного космополітизму» — постраждали кілька композиторів і музикознавців єврейської національності. З них фольклорист Мойсей Береговський, якому вдалося записати і врятувати від забуття сотні єврейських пісень. Він був засуджений і відправлений на заслання до Сибіру, де тяжко захворів. Реабілітований 1956 року, але через п’ять років помер від раку легень.
Наслідки
Аналізуючи шаблонність звинувачень, скерованих до таких різних за стилями музичних традицій, як творчість Шостаковича, Прокоф'єва з одного боку, і львівських митців – з іншого, можна зробити висновок, що під визначення „формалізм” потрапляв будь-який жанр і стилістика, відмінні від соцреалізму.
У результаті кампанії проти формалізму художнє життя в країні почало тотально підпорядковуватися Партії. В Україні посилився ще й антинаціоналістичний тиск та зросійщення мистецтва.
Більшість мистецьких творів створювалася на замовлення і присвячувалася тій чи іншій даті. Практично пропонувався перелік тем, які визначали ідеологічну спрямованість музичної творчості.
Такі твори були змушені писати українські комозитори в ті часи. Стаття в журналі “Радянська музика”
Рік: 1939 Випуск: № 06
Відтепер кожен композитор подавав свій план роботи на найближчий час, ця заявка обговорювалася на творчих комісіях чи партбюро і в разі схвалення оприлюднювалася. Всі владні інстанції були задоволені. Якщо ж твір так і не був написаний, автор подавав нову заявку — і все починалося спочатку.
Про наслідки боротьби з формалізмом та космополітизмом для культури говорила пізніше скульптор Мухіна: «...Ми бачимо на виставках стільки сірих, нудних, антихудожніх, хоча і технічно грамотних творів ...
У нас забули про право художника творити, забули про те, що не сама подія, а її емоційне висвітлення, так би мовити симпатія художника, є головним змістом твору...».
Це ж стосувалося і музики.
Через десять років, під час хрущовської «відлиги» та розвінчання культу особистості, ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про виправлення помилок в оцінці опер «Велика дружба», «Богдан Хмельницький» та «Від щирого серця». Зазначалося, що постанова 1948 року «в цілому зіграла позитивну роль в розвитку радянського музичного мистецтва», але «оцінки творчості окремих композиторів, дані в цій постанові, у низці випадків були бездоказовими».
Ця бездоказовість коштувала дуже дорого українській музиці та культурі загалом.