Композиторка Леся Дичко: “Ця навала – вона піде”


Твори Леся Дичко із захватом слухають у Європі, Азії та Америці. Її творчий доробок вражаюче об’ємний і різноплановий за жанрами і стилістикою. Проте наскрізними лініями її музики залишаються національна історія і любов до українських традицій.

26 і 27 серпня почути музику Лесі Дичко наживо можна буде у Львівському органному залі. Її твір “Фрески (за картинами Катерини Білокур)” виконають Заслужені артисти України: скрипаль Назарій Пилатюк та органістка Ірина Харечко. Напередодні концерту ми поспілкувалися з легендарною композиторкою про її нові твори, написані під час війни, про любов до природи і своєї землі, яка дає їй сили на творчість, та її учнів, які продовжують навчатися, навіть захищаючи нашу країну.


“Кожен звук я бачу у кольорі”


У 1983 році Леся Дичко створила балет “Катерина Білокур”, який ще називався “Натхнення”, за мотивами видатної української художниці. Живопис – одна зі пристрастей Лесі Дичко на рівні з музикою й архітектурою. Навчаючись у Київській консерваторії, вона паралельно слухала лекції з мистецтва й архітектури у Київському художньому інституті. “Кожну гаму, кожен звук, кожен інтервал я бачу в кольорі. А кожен твір будую за основами архітектури, – зізнається композиторка. – У мене написані “Іспанські фрески”, “Французькі фрески”, “Швейцарські фрески”. Уявляючи архітектуру цих країн, я будувала саму музику”. Для неї завжди важливою була тріада: музика-архітектура-живопис.


Леся Василівна зізнається, що коли вперше побачила картини Катерини Білокур, була вражена. “Це для мене було відкриття світу. Вони полонили мене тою витонченістю та ніжністю, з якою вона передала красу природи на полотні. Кожна її квітка має свою архітектоніку. У Києві в приміщенні Лаври є музей народної творчості. Я дуже часто там бувала, роздивлялася кожну картину. Мені снилися картини Катерини Білокур. Я над ними багато працювала”, – розповідає Леся Василівна.

Балет “Катерина Білокур” готувався до постановки, але через раптову смерть головного диригента Київського театру опери і балету Стефана Турчака у 1988 році ппремʼєра не відбулася.


“Шкода лише, що балет, у який я вклала стільки сил, ще не був поставлений на оперній сцені, – жалкує Леся Василівна. – Він ішов у великій залі консерваторії кілька разів під запис. Його дуже гарно поставила балетмейстер Алла Рубіна, яка плідно співпрацює з київським театром ім. Лесі Українки та Київським державним фаховим хореографічним коледжем. Але я мрію колись побачити балет у київському або львівському оперному театрі, або ж у музичному театрі на Подолі”.


За кілька років композиторка написала версію для скрипки й органа і назвала її “Фрески (за картинами Катерини Білокур)”.


Першими виконавицями “Фресок” були скрипалька Валентина Щур та органістки Ірина Калиновська і Галина Булибенко.


“Фрески” й сьогодні оживають на сцені. 26 та 27 серпня у Львівському органному залі твір виконають Заслужені артисти України, скрипаль Назар Пилатюк та органістка Ірина Харечко.

За словами Лесі Дичко, живопис таких народних мисткинь, як Марія Приймаченко, Катерина Білокур, захоплює дивовижними фарбами. “Любов до кольорів, до квітів, до природи – це наша українська особливість. Ми – народ, який має надзвичайну поетичність та сердечність”, – вважає композиторка.


Сміливість говорити музикою


Ще однією провідною темою творчості Лесі Дичко є українська героїка. Бувши студенткою написала кантату “Червона калина”. “Твір писаний поривом душі і кров’ю серця, – писала про нього професорка Стефанія Павлишин. – Коли грала його і співала у себе дома в Києві (1968 рік), то здавалося, що якби “Червону калину” показати українцям за кордоном, то вони піднялися б визволяти рідну землю”.


Наприкінці 80-х Леся Дичко в умовах Радянського Союзу взяла на себе сміливість відродити давні традиції української літургійної музики, які обірвались на початку XX ст. Літургії, створені Лесею Дичко за всіма церковними канонами богослужіння, повертали українцям втрачений пласт музичної культури.


Чоловік Леся Василівни, культуролог Євген Махновець, знайшов невідомі рукописи Артемія Веделя, композитора XVIII століття, який створив справжні шедеври у жанрі хорового концерту. Разом з тим, Ведель став одним із перших заборонених українських композиторів. Його звинуватили у нібито пророцтві про вбивство імператора Павла І і назвали божевільним. Веделя помістили у божевільню в Києві, де він пробув 9 років фактично під арештом, і лише через різке погіршення стану здоровʼя, перед самою смертю, відправили додому. Твори його тривалий час були заборонені та поширювалися в рукописах.


Леся Дичко разом із чоловіком провели величезну роботу для популяризації імені Веделя у широких слухацьких колах в Україні і за кордоном: “Я допрацювала два концерти Веделя “Тебе Бога хвалим” та “Помолихся Лицу Твоєму”. Ми всюди виступали з чоловіком з лекціями про Веделя. Я вважаю, добре попрацювали”.


“Здалося б – різні епохи, а у Веделя є та поетичність і польотність душі, яка є у Катерини Білокур, вони дуже схожі по своїй сердечній побудові”, – замикає коло Леся Дичко.


“Я вірю в перемогу!”


Цього року під час наступу росії на Київ Леся Дичко не залишила рідного міста. “Київ я обожнюю, – каже Леся Василівна, – Ми з чоловіком весь цей час перебували вдома. Страшно було, звичайно, як вони гатили по місту! Будемо триматися! Я вірю в перемогу, звичайно, вірю! А ця навала – вона піде. Шкода лише, що стільки горя принесли”.


Леся Василівна попри поважний вік не припиняє творчої діяльності. Навіть початок повномасштабної війни не спинив мисткиню. “І під час війни я продовжувала дуже багато працювати, – розповідає Леся Дичко. – Написала кілька великих творів. Наприклад, Хорову симфонію-диптих "Logis" для хору a cappella на слова Павла Тичини і Григорія Сковороди. Здавалося б, що у них спільного? У вірші Тичини все вогняне, у нього все кипить-горить! А у Сковороди – спокій, тиша і глибокі філософські роздуми про красу Всесвіту. Другий твір, написаний за ці півроку, створено на біблійні тексти. Я взяла шість текстів з Книги Псалмів, які мені дуже відгукуються, і написала ораторіум "Духовні етюди" для солістів, хору і великого симфонічного оркестру. Зараз доопрацьовую симфонічну партитуру. Ще один великий твір – "Axios", або "Таїнство людської природи" для басу і симфонічного оркестру, також на біблійні тексти. А до Kyiv Music Fest готувала твори за картинами трьох сучасних художників – Віктора Сидоренка, Василя Перевальського і Феодосія Гуменюка. Думаю створити пісні про українське військо”.


Леся Василівна талановитий педагог. Вона вміє зацікавити мистецтвом навіть людей, дуже далеких від нього.Вона є професором Національної музичної академії України, членом-кореспондентом Академії мистецтв та веде активну громадську діяльність, будучи секретарем Національної спілки композиторів України. Поки ми розмовляли телефоном, пані Леся очікувала приходу одного зі своїх студентів, який служить у теробороні Київщини і має можливість іноді приїздити на заняття. Є й такі її учні, що зараз у лавах ЗСУ і навіть на передовій, тож не мають можливості дзвонити і надсилати свої роботи улюбленій викладачці.


Її працьовитість, енергійність та позитивний погляд захоплюють. А ще – вміння черпати сили та натхнення з природи. “Днями дивилася передачу про Україну. Які місця красиві є! Хочу по своїй землі поїздити, побачити цю красу! Бачила і Канаду, і майже всю Європу обʼїздила, і читала лекції в Ірані, але такої краси, як у нас, ніде немає. Чи розуміємо, які ми багаті люди? Чи люди вміють цінувати ту красу?”

Текст: Діана Коломоєць

Інтервʼю підготовлено в рамках стратегії Ukrainian Live Львівського органного залу та ГО Collegium


Текст вперше опубліковано на сайті Zaxid.net




5 переглядів0 коментарів