top of page
лоз-02.png

ЖИТТЯ ПЕРЕМАГАЄ: РОЗМОВА З КУРАТОРОМ ВИСТАВКИ «ФОНОГРАФОМАНІЯ» ЄВГЕНОМ ЧЕРВОНИМ

  • Фото автора: Діана Коломоєць
    Діана Коломоєць
  • 14 вер. 2023 р.
  • Читати 4 хв

Оновлено: 23 вер. 2024 р.

Євген Червоний вміє знаходити нестандартні рішення для банальних речей, захоплюється технічними винаходами людства. Своє бачення на історію музичних медіа він представив в авторській виставці «Фонографоманія», яка нині експонується у Галереї Органного залу.


Євген Червоний – музейник, відеограф, фотограф, генератор ідей, співпрацює з Львівським органним залом, музеєм Соломії Крушельницької, є учасником «Метамузею». За професією – біолог. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Під час навчання в аспірантурі прийшов працювати у Державний природознавчий музей НАН України як біолог і залишився в музейній справі.

– Ти вивчав музейний менеджент в Університеті Джорджа Вашингтона (США). Розкажи, як ти туди потрапив, і що дало тобі це навчання.

– Коли я навчався в аспірантурі у Львові, я подався на програму імені Фулбрайта, отримав стипендію і поїхав до Штатів. Це був прекрасний досвід, неймовірний. Це спостереження за тим, як люди за кордоном будують своє життя. Це те, що змінює світогляд – інша країна, інше бачення світу і, власне, освіта зовсім інакша. Мені дозволили постажуватися в інших музеях, подивитися, як вони працюють. Зокрема, я стажувався в такому гіганті як Смітсонівський Інститут (Smithsonian Institution) – це комплекс музеїв у Вашингтоні. Також мені видалася можливість поїздити по Штатах.


– Чи були думки лишитися в Америці?

– Думки були. Але наприкінці терміну свого навчання я зрозумів, що це не моя країна. Я себе там не бачив. Я розумів, що Америка дає великі можливості. Але скажімо чесно: якщо ти приїжджий, шансів в тебе менше, ніж в місцевого. В Америці ти працюєш над базисом своїх можливостей від молодшої школи. Там довге планування. Якщо ти хочеш щось мати в жиитті – треба йти до цього довго. А бути сантехніком в США – варіант не для мене. Я вірю, що хтось переїхав і став супер успішний. Це круто. Але якщо ти звичайний – ти не конкуруєш з native citizents.



– Як музика прийшла в твоє життя? Як ти потрапив у команду Органного залу?

– Наш спільний знайомий з Тарасом Демком і Іваном Остаповичем (співдиректори Органного залу – ред.) порекомендував їм мене як фотографа. Сказав, що я маю камеру і можу фотографувати. Так я прийшов в Органний – і затягнуло!


– Як зʼявилася ідея виставки «Фонографоманія» у Галереї Органного залу?

– Я хотів привнести в цей простір артефакти, повʼязані з музикою. В Органному вже була колекція платівок, які приносили відвідувачі, колеги. Був програвач. Це все почало розвиватися в таку історію як «Фонографоманія»: платівки, касети, CD-диски, і зараз ми прийшли в епоху штучного інтелекту. Власне, штучний інтелект допомагав нам у цій виставці – його авторству належать деякі тексти.


– За твоїми словами, «Фонографоманія» – це спроба комплексно поглянути на той час, коли людство «привласнило» собі музику. Що ти маєш на увазі під словом «привласнити», і як це відображається буквально тут?

– «Привласнили» – це означає, що музика до появи носіїв була лише повʼязана з музикантом. Люди могли послухати її лише під час живого виконання. Коли зʼявилися медіаносії, люди отримали можливість носити з собою музику в буквальному сенсі і слухати її, коли заманеться. Тоді ми «привласнили» музику. Але зараз великі корпорації володіюють цією музикою, а ми – ні. Ми маємо доступ до неї, але в один момент можемо його втратити.


Ця виставка – також про певну ностальгію. В кожного є свої історії про улюблені платівки, касети чи диски. На виставці представлені деякі такі персональні історії. У мене інколи є відчуття, що ти приходиш на виставку і дуже віддалено себе почуваєш. Тут я хотів, щоб людина, яка побачила ці артефакти і подумала: «О, в мене був такий програвач чи такі платівки».




– Як ти збирав артефакти для виставки?

– Я не є колекціонером. Артефакти зібрані з усього світу «по нитці». Ось програвач, наданий Музеєм Крушельницької. Деякі платівки з Органного залу. Директор Органного залу Іван Остапович приніс свою колекцію касет, на яких він виховував свою любов до класинчої музики. Дещо дали мої колеги, друзі.


– В Органному залі музика твориться в реальному часі, вживу. На твою думку, наскільки важливо зараз, в умовах війни, ходити на концерти? Чи доречні ці події і що вони нам дають?

– Я зараз заперечу, напевно, ідею всієї виставки, але жива музика є незамінною, і вона, власне, виключає цей елемент посередника тобто медіа. Це взаємодія між музикантом, інструментом і твоїм сприйняттям. Це середовище, настрій, ти можеш читати емоції виконавця і передавати йому свої емоції. Ми не можемо цього зробити з медіа. Ми можемо «привласнити» цю музику, але ми не можемо «привласнити» ці емоції. І це дуже важливо – симбіоз музики і середовища, це необхідно і незамінно.


– Які речі допомагають тобі креативити і придумувати щоразу щось нове? Це теж вимагає ресурсу.

– Креативність – це не є якийсь дар. Це навичка. Це сума твого вже пережитого досвіду і вміння складати з цього пазли. Чим більше в тебе прочитаного, побаченого, тим більше ти можеш продукувати чогось нового.


– Що тебе надихає і допомагає переживати складні часи?

– Це люди. Прикольні, розумні, люди з нестандартним мисленням. Дуже погано впливають на мене люди, які тільки ниють і нічого не хочуть. Краще хотіти неможливого, ніж нити. Ще надихають подорожі, звичайно. Надивленість. Думки дітей. Вони іноді таке видають, що я би не зміг ніколи подумати.


– Наостанок – екзистенційне питання. От ти живеш, щось робиш, щось корисне, щось прекрасне для цього світу. І тут приходить р*сня і все знищує. І ти один глобольно не можеш нічого з цим зробити і відвернути. Як з цим давати собі раду, крім того що донатити на ЗСУ? Вся наша історія показує, що ця війна з росією – вона надовго, навіть коли ми виграємо на полі бою, вона не закінчиться. Що робити зі своїм жииттям, життям своїх дітей?

– Як біолог скажу, що життя перемагає. Так чи інакше. Ми пережили багато всяких негараздів, воєн, хвороб, от ковід пережили. Життя триває, так чи інакше. А друге – прекрасне теж перемагає. Якби було би все погано, і зло та смерть би перемагали, ми би не жили. Насправді, для балансу це має відбуватися. Прикро, що це відбувається з нами. Напевне, ми вже не вірили, що такі війни можливі. Ми бачили дві попередні світові. Прикро це визнавати, але я думаю, що це не остання війна. Можливо, це потрібно для балансу життя на землі. Вища сила керує цим. Але так є. Життя перемагає.


Спілкувалася Діана Коломоєць


Стаття вперше опублікована на сайті ArtLvivOnline

Comentários


bottom of page