top of page

ЖИТТЯ ПЕРЕМАГАЄ: РОЗМОВА З КУРАТОРОМ ВИСТАВКИ «ФОНОГРАФОМАНІЯ» ЄВГЕНОМ ЧЕРВОНИМ

Євген Червоний вміє знаходити нестандартні рішення для банальних речей, захоплюється технічними винаходами людства. Своє бачення на історію музичних медіа він представив в авторській виставці «Фонографоманія», яка нині експонується у Галереї Органного залу.


Євген Червоний – музейник, відеограф, фотограф, генератор ідей, співпрацює з Львівським органним залом, музеєм Соломії Крушельницької, є учасником «Метамузею». За професією – біолог. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Під час навчання в аспірантурі прийшов працювати у Державний природознавчий музей НАН України як біолог і залишився в музейній справі.

– Ти вивчав музейний менеджент в Університеті Джорджа Вашингтона (США). Розкажи, як ти туди потрапив, і що дало тобі це навчання.

– Коли я навчався в аспірантурі у Львові, я подався на програму імені Фулбрайта, отримав стипендію і поїхав до Штатів. Це був прекрасний досвід, неймовірний. Це спостереження за тим, як люди за кордоном будують своє життя. Це те, що змінює світогляд – інша країна, інше бачення світу і, власне, освіта зовсім інакша. Мені дозволили постажуватися в інших музеях, подивитися, як вони працюють. Зокрема, я стажувався в такому гіганті як Смітсонівський Інститут (Smithsonian Institution) – це комплекс музеїв у Вашингтоні. Також мені видалася можливість поїздити по Штатах.


– Чи були думки лишитися в Америці?

– Думки були. Але наприкінці терміну свого навчання я зрозумів, що це не моя країна. Я себе там не бачив. Я розумів, що Америка дає великі можливості. Але скажімо чесно: якщо ти приїжджий, шансів в тебе менше, ніж в місцевого. В Америці ти працюєш над базисом своїх можливостей від молодшої школи. Там довге планування. Якщо ти хочеш щось мати в жиитті – треба йти до цього довго. А бути сантехніком в США – варіант не для мене. Я вірю, що хтось переїхав і став супер успішний. Це круто. Але якщо ти звичайний – ти не конкуруєш з native citizents.



– Як музика прийшла в твоє життя? Як ти потрапив у команду Органного залу?

– Наш спільний знайомий з Тарасом Демком і Іваном Остаповичем (співдиректори Органного залу – ред.) порекомендував їм мене як фотографа. Сказав, що я маю камеру і можу фотографувати. Так я прийшов в Органний – і затягнуло!


– Як зʼявилася ідея виставки «Фонографоманія» у Галереї Органного залу?

– Я хотів привнести в цей простір артефакти, повʼязані з музикою. В Органному вже була колекція платівок, які приносили відвідувачі, колеги. Був програвач. Це все почало розвиватися в таку історію як «Фонографоманія»: платівки, касети, CD-диски, і зараз ми прийшли в епоху штучного інтелекту. Власне, штучний інтелект допомагав нам у цій виставці – його авторству належать деякі тексти.


– За твоїми словами, «Фонографоманія» – це спроба комплексно поглянути на той час, коли людство «привласнило» собі музику. Що ти маєш на увазі під словом «привласнити», і як це відображається буквально тут?

– «Привласнили» – це означає, що музика до появи носіїв була лише повʼязана з музикантом. Люди могли послухати її лише під час живого виконання. Коли зʼявилися медіаносії, люди отримали можливість носити з собою музику в буквальному сенсі і слухати її, коли заманеться. Тоді ми «привласнили» музику. Але зараз великі корпорації володіюють цією музикою, а ми – ні. Ми маємо доступ до неї, але в один момент можемо його втратити.


Ця виставка – також про певну ностальгію. В кожного є свої історії про улюблені платівки, касети чи диски. На виставці представлені деякі такі персональні історії. У мене інколи є відчуття, що ти приходиш на виставку і дуже віддалено себе почуваєш. Тут я хотів, щоб людина, яка побачила ці артефакти і подумала: «О, в мене був такий програвач чи такі платівки».





– Як ти збирав артефакти для виставки?

– Я не є колекціонером. Артефакти зібрані з усього світу «по нитці». Ось програвач, наданий Музеєм Крушельницької. Деякі платівки з Органного залу. Директор Органного залу Іван Остапович приніс свою колекцію касет, на яких він виховував свою любов до класинчої музики. Дещо дали мої колеги, друзі.


– В Органному залі музика твориться в реальному часі, вживу. На твою думку, наскільки важливо зараз, в умовах війни, ходити на концерти? Чи доречні ці події і що вони нам дають?

– Я зараз заперечу, напевно, ідею всієї виставки, але жива музика є незамінною, і вона, власне, виключає цей елемент посередника тобто медіа. Це взаємодія між музикантом, інструментом і твоїм сприйняттям. Це середовище, настрій, ти можеш читати емоції виконавця і передавати йому свої емоції. Ми не можемо цього зробити з медіа. Ми можемо «привласнити» цю музику, але ми не можемо «привласнити» ці емоції. І це дуже важливо – симбіоз музики і середовища, це необхідно і незамінно.


– Які речі допомагають тобі креативити і придумувати щоразу щось нове? Це теж вимагає ресурсу.

– Креативність – це не є якийсь дар. Це навичка. Це сума твого вже пережитого досвіду і вміння складати з цього пазли. Чим більше в тебе прочитаного, побаченого, тим більше ти можеш продукувати чогось нового.


– Що тебе надихає і допомагає переживати складні часи?

– Це люди. Прикольні, розумні, люди з нестандартним мисленням. Дуже погано впливають на мене люди, які тільки ниють і нічого не хочуть. Краще хотіти неможливого, ніж нити. Ще надихають подорожі, звичайно. Надивленість. Думки дітей. Вони іноді таке видають, що я би не зміг ніколи подумати.


– Наостанок – екзистенційне питання. От ти живеш, щось робиш, щось корисне, щось прекрасне для цього світу. І тут приходить р*сня і все знищує. І ти один глобольно не можеш нічого з цим зробити і відвернути. Як з цим давати собі раду, крім того що донатити на ЗСУ? Вся наша історія показує, що ця війна з росією – вона надовго, навіть коли ми виграємо на полі бою, вона не закінчиться. Що робити зі своїм жииттям, життям своїх дітей?

– Як біолог скажу, що життя перемагає. Так чи інакше. Ми пережили багато всяких негараздів, воєн, хвороб, от ковід пережили. Життя триває, так чи інакше. А друге – прекрасне теж перемагає. Якби було би все погано, і зло та смерть би перемагали, ми би не жили. Насправді, для балансу це має відбуватися. Прикро, що це відбувається з нами. Напевне, ми вже не вірили, що такі війни можливі. Ми бачили дві попередні світові. Прикро це визнавати, але я думаю, що це не остання війна. Можливо, це потрібно для балансу життя на землі. Вища сила керує цим. Але так є. Життя перемагає.


Спілкувалася Діана Коломоєць


Стаття вперше опублікована на сайті ArtLvivOnline

4 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page