top of page

"Підгіряни" Вербицького – це питомо українське"

Інтервʼю з композитором Володимиром Богатирьовим, який оркестрував народну оперу.


28 квітня у Львівському органному залі відбудеться відродження легенди — на сцені звучатиме музика Михайла Вербицького до пʼєси «Підгіряни», яка 150 років тому була найуспішнішою та найпопулярнішою мелодрамою українського театру. Про унікальність цього твору та його значення для української музики розповів композитор Володимир Богатирьов із Харкова, який оркестрував «Підгірян» на замовлення Львівського органного залу.



Довідка

Володимир Богатирьов – композитор, гітарист, дириґент, викладач кафедри

композиції та інструментування Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. Є автором багатьох камерних вокальних, інструментальних і оркестрових творів. Має нагороди музичних конкурсів та фестивалів України.



— Розкажіть, із чого почалася ваша участь у проєкті? У якому вигляді до вас дійшли ноти Вербицького?

— Все почалося з проєкту “Музика харківських композиторів” у Львівському органному залі, а точніше – завершення цього проєкту, в листопаді 2022 року. Саме тоді директори Органного залу Іван Остапович та Тарас Демко запропонували мені оркеструвати твір Михайла Вербицького “Підгіряни”. В наявності був лише клавір — фортепіанний варіант із голосом. Дата його видання невідома, але, судячи з оформлення, це приблизно остання третина XIX століття.


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Повернення легенди

Іван Остапович і Тарас Демко про роботу над "Підгірянами"


Робота була не з простих, але дуже цікава! Поясню, в чому були складнощі. По-перше, клавір дійшов до нас у вигляді фотокопій, деякі місця були змазані, надруковані нечітко, але з цим можна було працювати. По-друге, ми мали лише вокальні номери, не було розуміння сюжету взагалі. А “Підгіряни” — це не опера в класичному розумінні цього жанру. На обкладинці клавіру було вказано “мельодрама”. В Україні її називають "водевілем", на кшталт “Наталки Полтавки” Лисенка. Тобто це розмовні діалоги зі співом, з цілком типовою структурою: після кожного акту співає хор, вокальні номери ґрунтуються на народному мелосі. Третя складність полягала в тому, що сам клавір був написаний “язичієм”, яке побутувало на Галичині із середини ХІХ до початку ХХ ст. Це штучно винайдена мова, спроба адаптації української під російську. Наприклад, там, де в тексті ми би написали “вікно” вжито “вокно”, де “війт” — там “войт”. Але при цьому ця мова зберігає питоме українське звучання. Четверта проблема — правопис. Текст був записаний ярижкою — це "дореволюційне кириличне письмо, яке адаптаптувало українську мову до російського правопису". Ви могли таке бачити, якщо читали перше чи друге видання “Енеїди” Котляревського в оригіналі. Але у випадку з Котляревським це все ж літературна українська мова, просто записана іншими літерами. А з “Підгірянами” було дещо складніше.


– Чи консультувалися ви з фахівцями, щоб розшифрувати текст?

– Я консультувався з філологами стосовно тексту, але найголовнішим моїм наставником у цій роботі був Олександр Щетинський, мій консультант по практиці з фаху, яка проходить під час навчання у аспірантурі Харківського університету мистецтв. Я розповів Олександру Степановичу, що роблю оркестрування до “Підгірян” Вербицького. Він дуже зацікавився, і ми почали разом досліджувати цю тему. Найперше – почали шукати літературне першоджерело. Автор пʼєси Іван Гушалевич належав до течії “москвофілів”, яка вже наприкінці ХІХ століття, із зростанням національної свідомості українців, втратила свою популярність. Тому оригінальний текст Гушалевича зник в архівах. Нам не вдалося віднайти ні його, ні посилань на нього. Єдине, що вдалося зʼясувати достеменно, що премʼєра “Підгірян” у театрі “Руська бесіда” відбулася 1865року. Ми знайшли афішу однієї з перших постановок, там перелічувався склад оркестру та акторів. А в 1875 році пʼєсу побачив Микола Кропивницький та дуже захотів поставити “Підгірян” своєю театральною трупою. У листах Кропивницький писав, що літературний текст треба переробляти, але музика має залишатися незмінною, бо вона є перлиною цієї пʼєси.

Першоджерело тексту Кропивницького ми не знайшли, але маємо відтиск — печатний набір, який був зроблений нашими емігрантами у 1917 році в Нью-Йорку.



Кропивницький підкорегував драматургічну основу твору: вдосконалив сюжет, зробив персонажів більш глибокими. І найголовніше – він переклав пʼєсу українською мовою. Хоча це було вже після виходу Емського указу, який, фактично, забороняв використання української у будь-яких сферах. Проте Кропивницький (з подачі Михайла Старицького) пише “Прошеніє Його Вєлічеству”, щоб йому дозволили ставити ”Підгірян” як “народну драму”. Цікаво, що одним з перших міст, де були поставлені оновлені “Підгіряни”, був Харків. Вистава мала неймовірний успіх. Кропивницький возив її майже всією імперією. “Підгірян” українською почули в тому числі і в Петербурзі.

З початком ХХ століття з'явилися нові твори цього жанру, й актуальність “Підгірян” впала.


– Розкажіть сюжет цієї пʼєси. Чим він так захоплював у свій час?

– Так, сюжет, як на середину ХІХ століття, закручений та неординарний. І що цікаво: він дуже перегукується з сучасною Україною ХХІ століття. Якби пʼєса була знайдена в ХХ столітті, її навряд чи поставили.

Отже, “Підгіряни” – це історія про любов, корупцію, владу і народ, який може на неї впливати. Зверніть увагу, що в назву твору винесено узагальнену назву народу, що жив у гірській місцевості. У центрі цієї громади є війт села — така собі місцева влада. Є більш заможні селяни, є менш заможні. Через історію кількох сімей ми бачимо весь контекст тодішньої епохи. Найперше ми знайомимося з Олею, це головний ліричний персонаж пʼєси. Вона – молода дівчина, дочка заможного селянина Трохима і його дружини Анни. Трохим піднявся від кріпака до ґазди своєю чесною важкою працею, але при цьому не втратив звʼязок із простим людом. Анна — його дружина, бажає доньці не повторити їхньої долі: поратися в землі, щоб нарешті мати власне заможне житло.

Оля закохана у Стефана Кріпчака, як зрозуміло з його прізвища, він працює наймитом на селянських угіддях. Звичайно, Анна не зацікавлена в такій партії для доньки.

І тут зʼявляється головний антагоніст твору — війт Чопорій. Він пропонує Трохиму та Анні “шикарну ідею”: одружити свого сина з Олею. Анна згодна, а Трохим вагається, він розуміє, що Оля кохає Стефана й не зможе покинути його і вийти за більш заможного парубка. Чопорій дає родині час подумати, а сам розробляє підступний план. Він домовляється зі знахаркою, щоб та підпоїла Олю, але знахарка не погоджується. Тоді він відправляє свою дружину Тетяну, щоб вона вмовила Анну вплинути на чоловіка. Чопорій підкреслює: “Як жінка скаже, так Трохим і зробить”. Тобто, навіть у п'єсі підкреслюється, що в середині ХІХ ст. чоловік та жінка в українській сімʼї були паритетні за статусом і правами.

Тетяна приходить поговорити з Анною та Олею, але тут зʼявляється Стефан. Дружина війта бачить, як Оля любить леґіня, і в кінці навіть сама розуміє, що Оля радше вмре, ніж вийде за нелюба. Вона переповідає це своєму чоловікові, й тоді він замислює помсту.

Чопорій підмовляє знахарку, аби вона підпалила будинок Трохима. Мовляв, якщо в них не буде хати, то Оля згодиться на заміжжя з його сином, щоб підтримати сімʼю. А для того, щоб прибрати з дороги конкурента, війт підмовляє знахарку свідчити проти Стефана: так як він зʼявився першим на місці події, тому винний у підпалі.Стефана увʼязнюють. Оля на фоні всіх цих подій починає потроху втрачати глузд. Вона починає говорити з природою, замикається в собі, живе у світі фантазій: буцімто, Стефан повернувся, й ось тепер у них усе буде добре.

Заради помсти Чопорій незаконним чином привласнює землю Трохима, котру той викупив в громади. Він каже: “Я тут війт, я тут закон”.

На піку несправедливості зʼявляється ще один позитивний персонаж — присяжний Василь. Він починає проводити своє розслідування, влаштовує із селянами “очну ставку” знахарці, на якій вона зізнається, що підпалила хату за наказом Чопорія. Селяни увʼязнюють війта і звільняють Стефана. Всі ці події відбуваються дуже вчасно, оскільки Оля остаточно втратила глузд. Вона не їсть, не пʼє, ходить і марить Стефаном. Дивлячись на такий стан доньки, Трохим й Анна збираються йти зі села на пошуки кращої долі. Але тут повертається Стефан, і хоча Оля не одразу його пізнає, він співає для неї пісню, тоді дівчина згадує свого коханого і нарешті повертається до тями. Присяжний Василь пропонує селянам обрати війтом Трохима. Все село береться до відновлення спаленої хати. Геппі енд.




– Дійсно закручений сюжет!

– Так, і все як і сьогодні: корупція, несправедливість, розірване кохання. І хочу підкреслити: народ у пʼєсі грає дуже важливу роль, селяни мають свої репліки, вокальні номери, вони взаємодіють з персонажами. Гушалевич та Вербицький показують історію з точки зору українського народу, який може впливати на перебіг подій.

У вокальних номерах селяни представлені лише хорами наприкінці кожного акту. Вони певним чином узагальнюють кожну сцену. Наприклад, після першої сцени звучить хор косарів. Вони співають, що разом, можуть змінити все, й жодні перешкоди їм не завадять. Це якраз є своєрідним резюмуванням першої дії. Після другої дії, коли стається трагедія сім'ї Трохима, звучить ліричний хор — молитва до Бога: “Кінчиться день і гіркий труд, тобі ми руки взносим”. І фінальний хор – щасливий кінець: “Хто за нами, той за ним”. Це така певна арка пʼєси: в єдності наша сила, ми обʼєдналися і всіх перемогли.


– У чому полягала ваша робота як композитора над пʼєсою?

– Як я вже говорив, в основі ми мали лише клавір. Треба розуміти, що це був репетиційний клавір, який використовували під час підготовки до постановки. Тобто в ньому була прописана лише вокальна партія та фортепіанний акомпанемент до неї. Фортепіанна фактура розрахована на базовий рівень виконавства, оскільки клавір мали грати не професійні піаністи, а, наприклад, режисери. Тож він доволі спрощений, його може зіграти студент другого курсу музичного коледжа. Найперше, що мені довелося робити, – мислити одразу партитурою, як би звучав оркестр, якби мав таку фактуру.

Друге – і це була ідея Олександра Степановича Щетинського – робити оркестрування для сучасного складу оркестру, але спираючись на засади оркестрового стилю самого Вербицького і тієї епохи.

Мені довелося неодноразово переслухати всі симфонії Вербицького, котрі є в наявності, а дякуючи Ukrainian Live, це було доволі легко, навіть з нотами. По-друге, довелося звернутися до партитур Мендельсона, Верді, Шуберта, Бетовена і навіть у деяких моментах Моцарта, хоча це виходить за рамки першої половини ХІХ століття, але мусимо розуміти, що оркестровий стиль Вербицького тяжіє якраз до кінця 18 століття. Він спирався на твори Гайдна, Моцарта, Мендельсона, але аж ніяк не на твори Ліста чи Ваґнера.



Мені довелося зрозуміти навіть не як би це зробив сам Вербицький, а як би це зробив композитор того часу, якби Вербицький дав би йому цей клавір (до речі, це була доволі розповсюджена практика, коли партитури могли оркестровувати інші композитори).

І при цьому всьому потрібно було не втратити чисто харАктерне українське звучання. В тематизмі Вербицького є відчуття, що він український композитор. Крім того, сама будова вокальних номерів – пісенна, зі структурою куплет-приспів-програш.

Я знаходився на умовному перехресті, де з одного боку – те, що знаю і можу я, з іншого те, що знав і вмів Вербицький, далі те, чим оперували композитори позаминулого століття, і врешті те, що є в нашій українській музиці.





– Завдання із зірочкою, як кажуть! Вам також довелося робити редакцію нотного тексту.

– Так, бо деякі моменти були відсутні. Наприклад, у клавірі виписаний один куплет і далі написано “4 зворотки”(куплети - прим. ред.). Виконавець мав перед собою літературний текст і співав на основі того вокального матеріалу, який вивчив. Але ж ми того тексту не мали в самому клавірі. Його було віднайдено в літературному джерелі в редакції Кропивницького. Своєю чергою редакція Кропивницького дещо відрізняється від того, що написано в клавірі. Довелося шукати якийсь компромісний варіант.

Видно, що сам Вербицький не відчував текст у рамках язичія. Наприклад, не збігаються наголоси музичні та літературні, тобто текст може бути силабічним, а музика силабо-тонічна. А якщо підставляти текст Кропивницького, а не Гушалевича, то все звучить, як треба.

Ну й довелося вносити певні технічні правки: не було зазначено виконавця, або неправильно зазначені музичні ключі. Наприклад, баритон нотується в басовому ключі. А в клавірі він у скрипковому. Також переплутані були порядок частин в клавірі.

Й останнє, пісні побудовані на одному й тому самому мелодичному матеріалі й мають багато куплетів. Наприклад, одна пісня могла мати аж 8 куплетів, а музичний матеріал написаний для одного. Тож доводилося або відкидати якісь неважливі частини тексту, або залишати, але робити інший варіант вокальної лінії зі збереженням першоджерела.


– Скільки часу у вас зайняла ця робота?

– Робота над самою партитурою – десь 2,5 місяці. А якщо брати весь час у проєкті – від пошуку джерел, роботи з літературним і нотним текстами, – то десь місяців пʼять.

Працював переважно вночі, адже вдень – викладання, робота на катедрі. Ввечері сідав за партитури – і до 2–3 ночі. Був виснажений, але при цьому страшенно задоволений.


– Яка роль Олександра Щетинського в цій роботі?

– Діяльність Олександра Степановича була менторсько-консультативною. Його ідея була зробити історично-поінформоване оркестрування, як ми це назвали. Я надсилав йому готові сцени, він переглядав їх і пропонував, що краще зробити. Іноді він казав: “Мені видається це надто сучасним”. Бо у мене вишкіл харківської оркестрової школи. А Щетинський казав: “Тут би Вербицький так не написав”. Але при цьому він ніколи на мене не тиснув. Казав: “Подивіться, як це у Верді, і заспокойтеся”. Без Щетинського, без його колосального досвіду, ця партитура не мала б такого вигляду. Він навіть у деталях бачив, що потрібно доробити. Наприклад, як перенести текст, щоб оркестрантам було зручно перегортати сторінки.





– Для якого складу оркестру написані “Підгіряни”?

– Тут слід розуміти специфіку народної драми середини ХІХ століття в Україні. Всі постановки були мобільними, тому великий склад музикантів був неможливий. Фактично ми маємо справу з квазі-бароковим оркестром, де все крутиться довкола фортепіано, є 5–10 струнних, кілька духових інструментів і один-два мідних, ударних могло й не бути. “Руська бесіда”, де була премʼєра твору, не володіла великим оркестром. Кропивницький міг мати у своєму розпорядженні більший оркестр, і ми маємо свідчення, що іноді партії писалися прямо на місці перед постановкою.

Моїм завданням було створити оркестрування для класичного симфонічного оркестру, його композитори називають “малим”.


– Ви вже зазначали, що саме музика Вербицького була тою родзинкою, завдяки якій пʼєса мала такий успіх. В чому ж секрет “Підгірян” Вербицького? Що він такого закодував у музиці, що вона й сьогодні приваблює нас?

– Це доволі складне питання. У той час українська самосвідомість жадала вираження, а для вираження потрібне якесь підґрунтя. Такою була ця мелодрама, в якій знайомі герої, зрозумілі сюжети, музика близька нам, а не насаджена імперією.

Якщо дивитися на “Підгірян” з погляду академічних музикантів, то дехто може просто назвати це циклом для вокалістів і хору. Але зі сторони слухачів, навіть сучасних, Вербицький був доволі революційним. Його мелодика спирається на народний мелос. Навіть у його симфоніях якась побічна партія може бути побудована за принципом коломийки чи гаївки. Те саме в цій мелодрамі. Дуже знайомі звороти, гармонія проста, але використана настільки досконало, що лише звертаєш увагу, наскільки розквітчана вокальна партія. Вербицький у тому й унікальний, що був цілком академічним композитором – у нього ідеально витримана класична структура, навіть за кількістю тактів. Але він не відривався від свого народного, питомого. І це те, що було потрібно тоді, й потрібно зараз. У цьому, як на мене, основний секрет успіху ”Підгірян”.


– Як ви вважаєте, чи буде сприйматися ця музика нами сучасними?

– Не буду прогнозувати реакцію публіки, але зазначу, що це дійсно історична подія, ми повертаємо на сцену наше — те, що було забуте приховане, заборонене, що поїхало в еміграцію. Я доклав максимум зусиль, щоб моє оркестрування було доволі універсальним. Твір буде цікавий і тим, хто займається українською музикою, її вивченням, її продукуванням. А з іншого боку це музика настільки зрозуміла, що окремі номери можуть стати шлягерами. Впевнений, що в слухача не буде відчуття, що це щось кітчеве чи шароварне. Це питомо українське, те, що можна слухати завжди.


– Що надихало вас під час роботи, і чи захотілося далі досліджувати українську музику й робити реновацію інших творів?

– Колись під час навчання в університеті у мене була ідея оркеструвати оперу “Ноктюрн” Лисенка, але тоді я дізнався про існування кількох оркеструвань, та й часу на це не було. Тож коли Іван та Тарас запропонували роботу над “Підігрянами”, я знайшов у цьому свій незакритий гештальт. Якщо говорити про те, чим я надихався, то це партитури того часу, самого Вербицького, література. Останнім часом я перечитую багато українських творів – шкільний і позашкільний курс – і це теж на мене певною мірою вплинуло.

Працюючи над “Підігрянами”, я почав замислюватися, чому ми не знаємо твори композиторів цього періоду Наддніпрянщини або Слобожанщини. Музичну культуру Слобожанщини вдавили імперці. Одна з найвизначніших подій в музичному світі того часу, про яку згадували, – приїзд Чайковського у Харків і виконання його Увертюри "1812" місцевим оркестром. Але якось же цей оркестр до Чайковського існував? І щось же він грав? Чому ми про це не знаємо? Нашому студентському оркестру Каразінського університету понад 140 років. Був оркестр дворянського зібрання. І всі ці колективи виконували музику в тому числі місцевих композиторів. Чому ми про них не знаємо? І якось же Кропивницький поставив в Харкові “Підгірян”? Тож в цій царині ще дуже багато дослідницької роботи. Закликаю всіх колег досліджувати українську музику і відкривати її слухачам.


Спілуквалася Діана Коломоєць

Стаття вперше опублікована на сайті Zbruc.eu


20 переглядів0 коментарів
bottom of page