top of page

«Підгіряни» повертаються на сцену

28 квітня у Львівському органному залі в рамках стратегії Ukrainian Live відбудеться премʼєра оновленого оркестрування музики до пʼєси «Підгіряни» – найуспішнішої співогри Михайла Вербицького до тексту отця Івана Гушалевича



Ця співогра (у різних джерелах її називають по-різному: оперетою, мелодрамою, п’єсою з музикою, водевілем) була написана наприкінці 1864 року. Імпульсом до її створення став оголошений «Руською бесідою» конкурс на кращу п’єсу для нового українського театру.


Як описує проведення й підсумки цього конкурсу відомий історик театру Степан Чарнецький, «Виділ Театральний під проводом Юліана Лаврівського… – 23 грудня 1865 року (два роки від розписання конкурсу) постановив згідно із внесенням журі признати першу нагороду (100 ґульд.) мелодрамі “Підгіряни” з тим, що одна половина премії припадає авторові І. Гушалевичеві, друга – композиторові М. Вербицькому…»


Однак прем’єра «Підгірян» відбулася значно раніше від оголошення результатів конкурсу 27 квітня 1865 року і викликала не лише велике зацікавлення публіки, а й широкий і вельми позитивний резонанс у тогочасній пресі. Двадцять років по тому, згадуючи початки українського театру в Галичині, Іван Франко відзначає «свіжо виростаючі на галицькім грунті “Підгіряни” і “Сільські пленіпотенти” Гушалевича, до котрих гарну музику доробив колишній член семінарського театру о. Вербицький».


З того часу співогра Вербицького-Гушалевича практично не сходила зі сцени впродовж понад півстоліття, при тому ставилася не лише галицькими трупами, а й наддніпрянськими. Велика заслуга у популяризації «Підгірян» належить Маркові Кропивницькому, який мав нагоду бачити п’єсу в час перебування у Галичині 1875 року. Як вказує Богдан Козак, «саме з іменем М. Кропивницького буде пов’язане совголітнє сценічне життя мелодрами І. Гушалевича “Підгіряни” з музикою М. Вербицького на сценах Наддніпрянської України, Росії, Польщі, Білорусі та Литви».

Він виставляв «галицьку мелодраму» всюди, куди приїжджав зі своєю трупою: в Харкові й Одесі, Санкт-Петербурзі й Варшаві, деколи доводилось користуватися російською версією тексту (переклад зробив єпископ російської православної церкви Володимир Гречулевич).


У монографії про життя і творчість Михайла Вербицького Марія Загайкевич наводить високу оцінку співогри варшавською публікою: «Більше всього подобалися публіці чудові мелодії Вербицького, а саме хор “Ми в луг підемо з косами”, тріо “Не можна серцю двох любить” і соло Трохима (г. Кропивницький) “Поле моє, поле”. Ці номери були повторені за вимогою публіки два рази». Відомо також, що роль Ольги виконувала славетна зірка української сцени Марія Заньковецька.


Отже, в чому ж секрет цього твору? І як сталося, що він був забутий на ціле століття? Розбираємося разом із Любовʼю Кияновською, докторкою мистецтвознавства, лауреаткою Премії імені Миколи Лисенка.


«“Підгіряни” – один із найзнаковіших українських творів у жанрі співогри, – розповідає Любов Кияновська, дослідниця творчості Михайла Вербицького. – Співогра – переклад на українську слова зингшпіль (нім. Singspiel), музично-драматичний жанр, у якому поєднуються спів і розмовні діалоги. Критики, музикознавці й театрознавці називають “Підгірян” найуспішнішою співогрою Вербицького. Наведені вище оцінки авторитетних знавців і фрагменти рецензій підтверджують її заслужену популярність. Але в ХХ столітті ця музика, як, практично, і вся спадщина композитора, була витіснена на маргінес національної культурної історії».

Між іншим, Вербицький створив музику не лише до «Підгірян». Композитор і музикознавець Зеновій Лисько у праці «Піонери музичного життя в Галичині» згадує про понад 30 пʼєс, музику до яких написав Вербицький. На жаль, багато з його творів утрачено, – сьогодні знайти їх в архівах – той ще квест. Рукописна копія клавіру «Підгірян», зроблена учнем Вербицького, отцем Порфирієм Бажанським, потрапила до рук Любові Кияновської у відділі мистецтв Львівської національної наукової бібліотеки імені Стефаника ще в 1990-х роках, коли вона працювала над дисертацією про музику Галичини.


«Мені принесла цей пожовклий від часу зшиток прекрасний львівський бібліограф Ольга Осадця. Ще тоді звернула увагу, наскільки це гарна романтична музика, і відтоді мене не полишала мрія її відновити. Розмовляла про це з Мирославом Скориком: “Ви відредагували і дали нове життя операм “Купало” Анатоля Вахнянина, “Роксоляна” Дениса Січинського, дуже треба відродити “Підгірян” Вербицького”. Він погоджувався, але тоді це не вдалося зробити. Значить, зараз прийшла пора і слушний час», – резюмує музикознавиця.


Саме з цією рукописною копією клавіру й працювала команда Львівського органного залу.


Ідея оркеструвати музику мелодрами і виконати її на сцені належить керівникам Органного залу й творцям стратегії із відродження української класики Ukrainian Live Іванові Остаповичу і Тарасові Демку. «Важливо відновити та зберегти цей твір, передати для наступних поколінь, оскільки він є свідченням краси і багатства української культури. Крім того, через нього можна показати, що українська музика цікава й актуальна в сучасному світі», – говорить співдиректор Органного залу Іван Остапович.


Оркестрування твору робив харківський композитор Володимир Богатирьов. «Оркестрована версія “Підгірян” підкреслює традиції української музики, даруючи слухачам можливість насолодитися витонченими мелодіями та унікальними тембрами. Володимир Богатирьов дійсно виконав вражаючу роботу, яка, безумовно, буде цікавою для любителів і професіоналів», – вважає Іван Остапович.


Чому Вербицький так любив театр?

Любов Кияновська називає Вербицького «надзвичайним романтиком». «Вербицький по своїй натурі був типовий романтичний артист! Його доля так склалась, що він не мав іншого шляху, аніж духовна семінарія, тому що після смерті батька ним опікувався родич, єпископ Іван Снігурський, – пояснює вона. – Але ж був натурою артистичною, захопливою, яка не зовсім пасувала до духовного сану. Якби він жив у ХХ столітті, напевно став би знаменитим українським бардом. Обожнював гітару і написав перший український самовчитель з гітари.


Марія Загайкевич наводить такий промовистий факт, що, бувши семінаристом, Михайло з товаришами стрибали по ліжках, він упав і зламав ногу. Лежачи зі зламаною ногою, щоб доцільно використати час, Вербицький почав вчитися грати на гітарі».

Тож не дивно, що музичний театр його приваблював. Він сам виступав на сцені як актор і співак.


Вербицький мав великий досвід написання музики до театральних пʼєс. У 1840-х роках він написав музичний супровід для таких вистав, як «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Жовнір-чарівник» за Григорієм Квіткою-Основ’яненком, «Козак і охотник (доброволець. – ред.)» Августа Коцебу, «Проциха, або Поплета часом придасться» Іґнація Танського.


Він використовував українські переклади цих п’єс, які робили Микола Устиянович, Юліан Желихівський, Іван Вітошинський та інші, що надавали їм чисто українського колориту в іменах і назвах. Наприклад, «Жорж Данден» Мольєра переклали як «Гриць Мазниця». Іноді бували ще дотепніші назви, приміром: «В людях – ангел не жона, вдома з мужем – сатана».



Любов Кияновська


Уже в цих ранніх співограх Вербицький виявив яскравий талант мелодиста, виняткову чутливість до поетичного слова і винахідливість в його омузикаленні. Для національного театру талановите музичне оформлення було надто важливим, адже музика в українському театрі була невід’ємною складовою, апелювала до емоційного відгуку публіки, притаманної українцям «філософії серця». Окрім того, лібрето, перекладені з іноземних п’єс, завдяки близькості музики до українського народнопісенного мелосу, ставали ближчими глядачеві. Тому навіть посередні п’єси, завдяки музиці Вербицького, здобували популярність.


Як Вербицький написав «Підгірян»?

У 1850-х роках Михайло Вербицький змушений був переїздити з однієї сільської парохії на іншу. У 1860-х він нарешті осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту життя. Коли з’явилася можливість написати п’єсу з музикою на замовлення «Руської бесіди», це стало для Вербицького справжнім ковтком свіжого повітря.


«Для Вербицького, який жив тоді в глухому селі, робота для львівського театру подарувала спалах енергії та ентузіазму. Тому він із таким захопленням писав музику», – зазначає Любов Кияновська і додає, що взагалі 1860-ті роки – це зрілий період у творчості Вербицького. До цього періоду належать такі його шедеври, як «Заповіт», хорова поема «Жовнір», літургія для мішаного хору.


Характерною рисою українських комедійно-побутових п’єс, починаючи від «Наталки Полтавки», є неодмінна моральна складова, котра завжди доповнює комедійний сюжет, наприклад, що кохання важливіше за гроші. Це також є в «Підгірянах». Якщо врахувати, що Вербицький був священником, для нього християнські цінності й ідеали були дуже важливі. Звісно, ця пʼєса із виразним моральним посланням припала йому до душі.


«Сюжет “Підгірян” – доволі типовий для тогочасних драматичних вистав, це український переспів поширеного тоді в Європі сюжету про любов і заздрість або інші перепони на шляху закоханих. Загалом же “Підгіряни” відповідали тому популярному канону музично-театральної вистави в Австро-Угорській імперії, про який пише Мирослава Новакович.


Автором літературного тексту є священник – отець Іван Гушалевич, який багато писав для театру, був поетом, так би мовити, на потребу дня, але не надто оригінального таланту. Тож найбільша художня цінність п’єси полягала саме в її музиці, можна припустити, що завдяки цьому вона і протрималась на сцені так довго і ставилась так інтенсивно.


Після Першої світової війни та фінансової кризи, яка охопила територію Галичини у 1930-х роках, український театр опинився у вельми скрутній ситуації, тож і “Підгіряни” мало ставилися. А з приходом радянської влади вся творчість Вербицького потрапила під фактичну заборону (хоча офіційно згадувати про нього і можна було, але в дуже обмежених рамках). Його “неблагонадійність” пояснювалась, по-перше, тим, що він був композитором-священником, а другий “гріх” був ще набагато важчим: автор Гімну України, визнаного комуністичною владою націоналістичним. Через те його фактично викреслили з кола української музики, його твори не звучали ні з концертної естради, ні, тим більше, зі сцени», – резюмує Любов Кияновська.


У чому ж секрет «Підгірян»?

«Вербицький мав непересічний мелодичний дар. У нього надзвичайно тонке відчуття слова. Він його озвучував завжди відповідно до фонетичного забарвлення, але також розкривав глибину поетичного змісту. Мелодичне багатство, винахідливість у поєднанні ритмоінтонаційної основи народної пісні з індивідуальним романтичним стилем митця – одна з основних складових його таланту. Зеновій Лисько пише, що “при мелодизмі власної інвенції спостерігається використання народнопісенних і танцювальних зворотів, що давало підставу сучасним рецензентам вважати “співогри Вербицького суто народними та національними”. Недарма його колись назвали “українським Шубертом”, із чим я цілком погоджуюся», – говорить докторка мистецтвознавства.

Крім того, не варто забувати, що Вербицький добре володів композиторською технікою, оркестровим письмом, що помітно в його симфоніях і в «Підгірянах», в окремих номерах яких відзначимо й барвисту гармонію, і достатньо розвинену фактуру супроводу. Форма окремих номерів виявляє близькість до західноєвропейської традиції жанру: це часто куплетні пісні, лаконічно побудовані ансамблі. Оскільки українська культура є питомо хоровою, то важливу роль у п’єсі відіграють хори, які також часто співали як самостійні концертні номери, наприклад «Ми в луг підем» чи фінальний хор «Хто за нами, ми за ним».


Володимир Богатирьов, який оркестрував твір, також погоджується, що в тематизмі Вербицького є відчуття українськості. «Вербицький унікальний тим, що був цілком академічним композитором, – говорить Богатирьов. – Але він не відривався від свого народного, питомого. І це те, що було потрібно тоді й необхідно зараз. У цьому, як на мене, основний секрет успіху ”Підгірян”».


Свою роботу над оркеструванням він називає особливим челенджем: «Я знаходився на умовному перехресті, де, з одного боку, – те, що знаю і можу я, з іншого – те, що знав і вмів Вербицький, далі те, чим оперували композитори позаминулого століття, і, врешті, те, що є в нашій українській музиці».


Чи могли б «Підгіряни» продовжити театральне життя в ХХ столітті?

Любов Кияновська у зв’язку з цим питанням звертається до твердження Людкевича ще 1920 року про необхідність серйозних студій і виконання творів Вербицького: «Я почував би себе щасливим і вдоволеним, коли б зміг причинитися хоч участи до розбудження живішого інтересу для забутого батька нашої музики, для відшукання легкодушно занапащених його творів, приготовлення їх до повного видання та виконання».


Отже, нарікання найвидатнішого музичного діяча Галичини ХХ століття свідчить, що, попри більше зацікавлення музикою Вербицького перед радянською окупацією 1939 року, все одно його місце в концертному і театральному репертуарі було цілком недостатнім. Тим більше – і це однозначно! – в Радянському союзі «Підгірян» би не поставили, навіть якби хтось з ентузіастів віднайшов рукопис. Насамперед, звісно, з погляду на саму постать Вербицького. А крім того, сама драматична концепція п’єси принципово не збігається з комуністичними постулатами.


У «Підгірянах» важливу роль відіграє громада, яка має силу, своє слово. Це демократична ідея, яка завжди лежала в основі самого українського типу мислення й організації родинного життя. І тут варто згадати, чому ще була небажаною в радянський час ця співогра. Тут українська жінка виступає як вільнолюбна, незалежна, вона має права та обстоює їх. У тому колосальна різниця між українською і російською культурами. Українська жінка має право вибору і побудови життя так, як вона бажає. Тут, у цій пʼєсі, всі архетипи українського життєустрою дуже виразно збережені.


Після здобуття Україною Незалежності ми повертаємо творчість Вербицького в репертуар, але, на жаль, не так активно, як варто, – немовби частинами, щоразу захоплюючись красою і витонченістю його музики. Наприклад, частини з Літургії постійно звучать у Службах Божих галицьких церков, іноді в концертах співають окремі номери співоігр. Недаремно Богдан Козак підсумовує фундаментальну статтю про постановки «Підгірян» Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким прикрим висновком: «У рік двохсотліття від дня народження М. Вербицького жодна з театральних п’єс, до яких він писав музику, і, зокрема, найвагомішої – “Підгірян”, не удостоїлись побачити світло сцени».


Що ще зі спадщини Вербицького хотілося б зберегти і популяризувати?

«У першу чергу дуже потрібно зберегти і значно частіше виконувати його прекрасні хорові твори, – говорить Любов Кияновська. – Я би дуже хотіла, щоб власне ці твори в адаптованому вигляді увійшли в шкільну програму. Тому що не годиться знати творчість автора Національного Гімну лише за цим єдиним, хоч і знаковим твором. Повірте, у Вербицького є дуже багато прекрасних хорових опусів, наприклад, пісні на вірші Володимира Шашкевича, сина Маркіяна Шашкевича.


Дещо в цьому плані вже здійснено. Зокрема, років 20 тому Роман Стельмащук записав чоловічі квартети Вербицького, це був дуже професійний запис, але такі речі слід постійно оновлювати, вони мають жити постійно.


Мрію, щоби віднайшлася католицька літургія, яку Вербицький писав у Перемишлі. Просто необхідно попрацювати в архівах і повернути до життя повну спадщину композитора», – наполягає Любов Кияновська.


Що ж, початок цій шляхетній справі вже даний. 28 квітня Львівський органний зал запрошує насолодитися «Підгірянами» та відкрити для себе красу музики Вербицького.


Текст: Діана Коломоєць

13 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Comentarios


bottom of page