6 жовтня у Львівському органному залі відбулася премʼєра музики Сидора Воробкевича до пʼєси “Ольга”. Рукопис партитури був віднайдений директором Органного залу та дириґентом Іваном Остаповичем в архіві Львівської національної музичної академії імені Лисенка. Команда Органного попрацювала над нотним матеріалом, оцифрувала його і виправила помилки. На концерті у Львівському органному залі ця музика звучала у виконанні Луганського симфонічного оркестру та солістів: Ірини Мельник, Лілії Дендерис, Романа Грабовенського, Любомира Розмуса. Розповідь Тараса Демка та Івана Остаповича під час концерту про український романтизм, унікальність жанру співогри в українській музиці та феномен композиторів-священиків допомогла більше зрозуміти про той час та його вагу для майбутнього всієї України.
Концерт відбувся у рамках проєкту з популяризації української класики Ukrainian Live та серії Історичних концертів у Львівському органному залі.
А сьогодні більше про постать Сидора Воробкевича дізнаємося від музикознавиці Лілії Назар-Шевчук у цій статті.
У славетній когорті українських музично-культурних діячів другої половини ХІХ-століття зоріє ім’я буковинця Сидора Воробкевича – різновекторність творчих мистецьких інтенцій якого вражаюча, а його значення та місце в історії національного мистецтва та літератури незаперечне. Зрештою, ситуація, яка склалася в цей час – добу існування нації як бездержавної – викликала появу численної плеяди “будителів”-патріотів українського духу, національної самосвідомості українства. Феноменальним є той факт, що місію цього історичного проводу взяло на себе українське священицтво, яке попри свою безпосередню професійну діяльність і сповнення чину подали великий приклад служіння своєму народові чи не у всіх вимірах його національно-культурного зросту, відтак – всієї повноти його буття. Це виняткове явище можна сміливо трактувати як артефакт у європейській історії культури, коли унівесалізм вдесятеро подвоєної діяльності, розпромінюється на всі ділянки і обшари суспільно-мистецького довкілля у його прогресуючій напрямній, на кожен з вимірів його огранічних складових. “Апостолами черні” Ольга Кобилянська – ще одна геніальна постать з Буковини – охрестила в своїй однойменній повісті цих самовідданих служителів-просвітників, а ймовірним прообразом серед сотень інших українських священиків, міг стати один з найпримітніших, чия титанічна, самопосвятна праця і величезний талант принесли вагомі плоди, які й викшталтували його унікальну постать на скрижалях історії: Сидір Воробкевич.
Портрет Сидора Воробкевича. Фото з сайту Чернівецького обласного фахового коледжа мистецтв ім. С. Воробкевича
Серед численних псевдонімів, під якими він виступав у різних напрямках, де розгортав свою діяльність – Данило Млака, Данило Маковійчук, Морозенко, Іван Іванів з Кіцманя, Семен Хрін, – привернув увагу дуже тремтливий і щемний – Сирота з Буковини... Чому і звідки таке псевдо чи nickname у одного з поважно-взірцевих патріархів української культури? Бо й справді був сиротою, а його, здавалось би, стрімкий шлях до високого зеніту слави чи вкладається в інформаційний перелік фактів і даних тривіального хронологу? Називатимемо жайвором чи соловієм, а чи яким іншим епітетом або порівнянням наділимо, перелічимо всі здобутки – але був, як і кожен з нас – живою людиною, палкою, поетичною натурою: радів, любив, страждав, а ще мав великий дар від Бога – вкладати усю повноту свого життя і почувань, та не лише власних, але й свого народу – його помисли, мрії і сподівання у звуки і слова. То мусіла бути дуже вчулена, вдумана і вдивлена душа. А вдивлятися можна було до несхочу у дивовижні обрії різнобарв’я букового краю – одного з наймилозвучніших та наймиловідніших крайобразів української землі...
Між Кіцманем та Чернівцями пролягали родинні шляхи Воробкевичів. Прадід Скальський Млака де Оробко за переказами приїхав з Литви і оселився в Кіцмані, його син Михайло Оробко (дід композитора) був настоятелем церкви в Кіцмані і змінив своє давнє прізвище з Оробко на Воробкевич (хоч спадкоємне Млака стало одним з найвідоміших псевдо Сидора Воробкевича). Маючи заледве 24 роки помирає мама - Єлизавета Корлацан, донька румунського протопопа, а коли Сидору виповняється лише 9 років, він разом з молодшим братом Григорієм і сестричкою Аполонією стають круглими сиротами – в 1845 році не стало і батька Івана. Життєва дорога завертає з Чернівців до Кіцманя, куди дід Михайло та бабця Параскева забирають трійко дітей.
Під чуйною опікою шляхетних, високоосвічених, великих патріотів-українців малий Сидір вдивляється і вслухається в світ, хоч і серце дитини вже зазнало сокрушеного болю. Мріялося про скрипку, яка полонила Сидора ще в пʼятилітньому віці, очевидно, під впливом гри народніх музикантів, що відгукнулася через роки у знаменитому шедеврі української романсової лірики – “Заграй ми, цигане старий”. Хлоп’я виявляло безліч талантів – натхненно малювало (і то не лише колоритні пейзажі, а й гострі шаржі та влучні карикатури), писало вірші і прозу, компонувало музику… та марило скрипкою. Дітей виховували на українців: бабця Параскева навчила любити рідну мову, з її уст Сидір почув масу казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків, а з дідових – безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту. І хоч наука всюди була німецькою мовою, проте, “… виховали мене на українця народні пісні, Шашкевича “Русалка Дністрова”, німецька книжка Енгеля про історію нашого народу, оповідання А. Чайковського про козаків” – напише в спогадах Сидір Воробкевич. Та марилося скрипкою… Тоді бабця Параскева, від якої майбутній митець навчився по-українськи відчувати, знімає золотого зі свого спадкового мониста, і Сидору купують омріяну скрипку, перші уроки гри на якій отримує від діда Михайла.
За містичним збігом обставин, один з дослідників та упорядників творчості С. Воробкевича Михайло Івасюк – батько нашої пісенної легенди Володимира Івасюка, був учителем у Кіцманській школі, а “мешкала родина Івасюків в учительському будинку, де пройшли дитячі роки автора “Червоної рути” – через город навпростець рукою подати – навпроти Саду Воробкевича, як його з любов’ю і глибокою шаною донині називають кіцманці”, – розповіла сестра Володимира Івасюка Оксана. І саме Михайлові Івасюкові належить одна з найцікавіших та найповніших на сьогодні біографій о. Сидора Воробкевича та впорядкування і видання творів. Та й Володя Івасюк також починав свій шлях до музики зі скрипкою в руках, але в українській школі.
Для малого ж Сидора існувала тоді лише німецька початкова школа у Кіцмані, яка змінюється на теж німецькомовну Чернівецьку гімназію і згодом – духовну семінарію. Беззмінний Ангел-охоронець – бабця Параскева оплачує зі своїх скромних статків заняття музикою. Уже в гімназії Сидір починає керувати хором і оркестром, З’являються і композиторські спроби, насамперед хорової і вокальної музики. Добре володіючи іноземними мовами, самотужки вивчає основи музичної грамоти: гармонію, контрапункт, інструментовку з відомих у Європі підручників Дена, Льобе, Маркса, Райха, знайомиться з творами світової класики. Та час навчання в семінарії добігає кінця у 1860; наступного року Сидір Воробкевич одружується з Леонтиною Бендовською – єдиним коханням свого життя та висвячується. Сім років триває його апостольська місія далекими селами Буковини: Хоршівка, Давидени, Руська Молдавиця. Сповняючи нелегкі душпастирські обов’язки, Воробкевич поринає у світ поезії і музики. Напевне, саме у ці роки, поміж неймовірної краси природи рідного краю, посполитого люду, у цій з одного боку ідилії, з іншого – нелегких реалій земного життя утверджується його Genius Loci – геній місця, геній землі. Саме він живитиме його унікальну триєдину істотність у комплементарності первнів священика-поета-музиканта, захоплюючи в свою орбіту щораз більше і більше планет, розширюючи і розбудовуючи цей винятковий індивідуальний всесвіт. Само собою зринає риторичне питання – чи багато таких постатей-тріад у світовій культурі? Дуальних прецендентів чимало, але тріадних – у сутнісній повноті та глибинній значимості кожної з трьох складових?.. Думається, що було доволі втраченого часу в оптичних вісях бачення власних героїв та унікумів під периферійною вуаллю, саваном меншовартості і другосортності. Далі – підтвердження, аргументи і докази, що настав час міняти точку зору, настала найвища пора, щоб зняти затуманені сонцезахисні окуляри і побачити світло в самих себе. Перефразовуючи М. Білинську – одну з перших дослідниць творчості митця, можна сказати, що “те, що не договорив Сидір Воробкевич, те доспівав”, а що не доспівав – те домолився…
Портрет Сидора Воробкевича, 1881 рік, автор Йозеф Мукаровський, оцифровано Чеською академією наук. Джерело: Вікіпедія
Тому найперще – про вимірність духовної сутності, еквівалентом якої постає церковна музика. З більш як 600 композицій о. Воробкевича (таке число подає УМЕ – Українська Музична Енциклопедія), щонайменше третину з них становлять церковні твори. Одну з перших Літургій св. Іоанна Золотоустого митець надіслав до Чернівецької єпископської консисторії, яка схвалила і рекомендувала її до церковного вжитку, відзначивши, що автор має всі підстави зайняти посаду регента архієрейського хору. У 1869 у Відні вийшла друком одна з Літургій о. Воробкевича, яка декілька раз перевидавалася. Композитор писав, що створив загалом 40 Літургій на церковно-слов’янській, грецькій, румунській мовах, лише 8 із них були надруковані за життя. Саме за церковну музику о. Воробкевич отримав право носіння “червоного пояса”, згодом – сан протоієрея. У 1896 відбулися урочисті святкування 60-річчя від дня народження о. Сидора Воробкевича. За подвижницьку працю на духовній ниві, зокрема, за три томи проповідей (“Десять заповідей Божих і Молитва Господня”, “Науки надгробні для сільського народу” та “Науки для народа”) та подвижництво у сфері церковної музики йому було надане званням “архіпресвітера-ставрофора” – одна з найвищих церковних нагород. Майже 100 проповідей о. Воробкевич надрукував і в церковному журналі “Candela”, в якому він багато років вів сторінки українською мовою. Варто згадати і про його Літургії та піснеспіви для дитячих та шкільних хорів. Ноти Літургій о. Воробкевича були прийняті до особистої бібліотеки імператора Франца Йосифа. Чи усвідомлюємо вартість цих композицій, чи маємо повну картину цієї вагомої частки спадкоємності митця, яку було так пошановано? Можливо, відлунням до внеску українства в духовну скарбницю Європи стане чин Василя Вишиваного?
Знайомство з видатним українським політичним та культурно-громадським діячем, батьком композитора Василя Барвінського Олександром, описане в мемуарах останнього, красномовно свідчить про інтенції о. Воробкевича – “чоловіка щирої та сердечної поетичної вдачі”, який, однак, незважаючи на ризик виявлення зв’язку з греко-католиками, все ж відвідав богослужіння в Соборі св. Юра, щоб насамперед послухати співу. Їхнє знайомство переросло у творчу співпрацю і у 1875 о. Воробкевич запросив О. Барвінського до Чернівців на урочистості з нагоди відкриття університету. Саме тоді Барвінський запропонував видати літературний альманах, де планувалося розмістит твори буковинських, галицьких і наддніпрянських письменників, засвідчуючи єдність української культури. У 1877 вийшов друком буковинський Альманах “Руська Хата”, який профінансував знаменитий Пантелеймон Куліш.
Але вертаючись до тих семи років перебування у статусі сільського священика, думається, що саме вони викристалізували один з фундаментальних первнів звукобачення і звуковідчуття о. Воробкевича, який став і основою його звукотворення. Краса, своєрідність та винятковість української народної пісні своїм магнетизмом підкорювала серця тисяч людей, вихований же у аурі любові і шани до народних джерел, композитор досвідчує контактів з локальним фольклорним контентом, збагачуючи та розширюючи власну ментальну карту, поринаючи в незглибимий космос автентики. Згодом композитор згадуватиме, що “збирав і записував народні думи-пісні через близько 15 літ. Не знав я ні мук, ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, чествував сліпого лірвака і, що чув, в музику складав і в книжечку збирав”. Так відкривалися глибинні джерела, якими живився митець впродовж цілого творчого життя. А опановані зсередини, як безпосереднього учасника служіння, іманентні принципи церковного хорового багатоголосся органічно лучилися зі знаково-семантичною ідіоматикою народної пісні у всьому її жанрово-видовому багатстві. Численні хори, вокальні ансамблі для різних виконавських сладів, особливо для дітей та юнацтва, солоспіви композитора дуже природньо дихають цим “повітрям народної культури”. Не є винятком і інструментальна музика, про яку значно менше відомо, хоч і вона заслуговує на свою звукову візуалізацію-оживлення. І знову задаєшся питанням: чому люди багатьох культур світу пишаються і втішаються, коли відчувають в музиці своїх композиторів національну детермінанту, і лише українці немов-би встидаються, сором’язливо називаючи це недостилем, скептично або й іронічно відмахуючись, недобачаючи в результаті нікому невідомих естетичних висот і насолод, закриваючи-герметизуючи свою душевну конституцію від органічної природовідповідності? Може шукають європейськості? А вона завжди була і нікуди не зникала.
Намагаючись повернутися в Чернівці, щоб здобути посади викладача та керівника хору в духовній семінарії, та й вцілому організовувати хорову справу, о. Вербицький змушений був представити владі відповідні дипломи з вищого навчального закладу. Він вирушає до Відня, де – увага! – за неповних 6 місяців проходить курс трирічного навчання у Віденській консерваторії екстерном у знаменитого Франца Кренна, блискуче складає іспити і отримує офіційний дозвіл для музично-педагогічної практики. Перебуваючи в Європі, в центрі бурхливого музичного життя Відня, о. С. Воробкевич отримує чималий заряд вражень від концерної, а особливо музично-театральної австрійської культури. Так, доволі відчутною в творчості митця була манера співу Liedertafel, яку о. Воробкевич суттєво “націоналізував” у своїх хорових творах; чимало почерпнув і з пануючого в побутовій музичній сфері біденмайєру – це сентиментально-романсова лінія з адаптацією не лише шубертіанства, баладності в дусі творів К. Леве, але й з ознаками шуманівської характеристичності. Також відчутна в багатьох інструментальних композиціях дансантність та пісенність мендельсонівського типу, хоч деякі фортепіанні твори кореспондують з лістівською та брамсівською манерою письма, наприклад, “Буковинські розголоси”. Та все ж, які би впливи чи аналогії не наводилося – творчість о. С. Воробкевича – явище самодостатнє і самобутнє. Серед найбільш цікавих композицій: “Думка та 4 коломийки”, “Відлуння з-над Прута” для фортепіано, Концерт у формі варіацій для скрипки і фортепіано, твори для камерного ансамблю: для віолончелі і фортепіано, кілька скрипкових дуетів, п’єси для тріо (для двох скрипок і віолончелі, для двох скрипок і флейти), “Лукаш-полька” для смичкового квартету; Військовий марш для духового оркестру, марш “Травневе свято” для симфонічного оркестру.
Прохання православного священика і вчителя хорового співу Сидора Воробкевича щодо його направлення на навчання до м. Відень
І хоч його талант було визнано віденцями, та в Чернівцях чекала родина (не забуваймо, що о. Сидір Воробкевич опікувався також молодшими братом і сестрою). Фактично від 1868 митець розгортає небувалу за розмахом і потужністю музично-педагогічну, диригентську та музично-громадську діяльність, яка не згасає до останніх днів його насиченого життя. Паралельно виявляє свій поетично-літературний та драматургічний дар. Чимало вокальних і хорових творів написано на власні тексти, хоч центральними постатями у музичній інспірації композитора стають Тарас Шевченко, до поезії якого він звертається чи не вперше серед галичан. Його 12 чоловічих хорів a capella на слова Т. Шевченка – знакове явище в українській хоровій культурі. Блискуче володіючи кількома мовами, він приймає активну участь в перекладах текстів Кобзаря на німецьку мову. Не менш яскраві твори написані на слова Ю. Федьковича, з яким спільно торували дорогу для розвитку української культури. Видання читанок і підручників, в тім музичних (співаники, катехизми музики, теоретичні виклади, цикл лекцій “Наші композитори”), організація численних хорів, просвітницьких товариств, викладацька робота (серед учнів о. С.Воробкевича – композитор Порфир Бажанський, “архіваріус Європи” – Євсебій Мандичевський, фундатор румунської національної композиторської школи – Чіпріян Порумбеску) – розмах воістину грандіозний. Не дивно, що у 1902 році був Нагороджений лицарським хрестом ордена Франца Йосифа. Відрадою для о. С. Воробкевича стала також публікація І. Франком його поетичної збірки “Над Прутом” у 1901 році. Осип Маковей, який супроводжував митця в останні роки життя вже посмертно видав тритомник його творів, серед яких крім поезії та прози, вміщено і кілька драматичних творів.
Магія театру притягала до себе багатьох митців. Не був винятком і о. Сидір Воробкевич. Чергова виняткова його риса полягає в тому, що він не лише створював драматичні п’єси, але і був автором музики до них. А кількість музично-комедійних творів лише підкреслює оптимістичну, життєлюбну натуру митця, який навіть обурювався, що роблять з нього слізливо-плаксивого, натомість свою вдачу о. С. Воробкевич вважав “склонною до веселости” (згадаймо дитячі шаржі та чимало сміховинок і сатичних віршів у його малярських роботах та поезії і прозі). Отже, митець з великою охотою та натхненням працював у театрально-музичному жанрі подібно до свого великого попередника – о. Михайла Вербицького, таким чином приєднуючись до становлення і розбудови українського музично-драматичного театру. На даний момент кількість музичних вистав композитора не є точно встановленою, коливаючись в межах від 20 до 30 творів. Однак, велика частина їх збереглася у неповному вигляді (є текст, а бракує музики і навпаки). В жанровій площині, композитор звертався і до мелодрами, оперети, водевілю, співогри, музичної комедії. Так, о. С. Воробкевич є автором декількох оперет та комедій з власними текстами та музикою. Одними з перших опереток є “Весілля на обжинках” (1872) та “Каспар Румпельмаєр” (1873), які мали неабиякий успіх в театрі “Руської бесіди”, про що згадував М. Кропивницький. Наступними комедіями були “Золотий мопс” (1879), “Янош Іштенгазі” (1882) та “Пан Ванцлічек” (1884). Якщо попередні оперетки мають досить скромне музичне оформлення, то наступні – “Пані молода з Боснії” та “Пан Мандатор” – наділені дуже розвиненю музичною тканиною, зі складними сольними, ансамблевими та хоровими номерами. Про останній твір схвально відгукувався І. Франко. А у фіналі “Пані молодої з Боснії” звучить хор, який перегукується з всезагальним імперативом о. Воробкевича “Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має”. Опротестовуючи в комедії захоплення чужоземними впливами, п’єса завершується соло з хором в танцювальній оправі:
Рідне слово, рідний танець Свого хто ся не встидає
Люди де плекають, Своє хто плекає,
То лиш ті у грудях серце Тому, тому Всемогущий
Чисте, щире мають! Господь помагає!
Також є інформація про музичні комедії “Демон-горівка”, “Новий двірник”, “Козак і бандурист”. Найбільш відомими стали мелодрама “Гнат Приблуда” (1875) та опера-мелодрама “Убога Марта”, яка в 1879 році отримала першу премію на конкурсі львівської “Руської Бесіди”. Саме в театрі “Руської бесіди” виставлялися музично-драматичні твори композитора, користуючись незмінною популярністю, так що існувала навіть думка про те, що о. С. Воробкевич є більш відомим і популярним у Львові, ніж у Чернівцях. А у 1871 році о. С. Воробкевич став почесним членом львівської “Просвіти”.
Також о. С. Воробкевич писав історичні драми з музикою – “Петро Конашевич-Сагайдачний”, “Кочубей і Мазепа”, а також створював музику до п’єс інших авторів – до “Ворожки”, “Садогорського дяка” А. Стечинського (музика обидвох вистав збережена), “Сокільської дебри” І. Галясевича, комедії “Новий Дон-Кіхот” до п’єси польського драматурга А. Фредра, “Назара Стодолі” Т. Шевченка, історичної драми “Ольга” А. Яблоновського.
І саме віднайдені ноти останньої драми стали прецендентом до небувалої події – виконання музики о. С. Воробкевича до цієї драми. Підкреслю, що директор Львівського органного залу – диригент, композитор, активний громадсько-культурний діяч Іван Остапович (який родом також з Буковини) разом зі своєю командою на чолі з Тарасом Демком та іншими, вкотре ініціюють небувалий проєкт, який здійснять музиканти Луганської філармонії разом з солістами. Це не перший акт воскресіння забутої або ж ніколи не виконуваної музики. Попри велетенську кількість творів симфонічної, камерної, вокальної і хорової, нове життя отримали “Підгіряни” о. М. Вербицького, а також дві опери учня о.С. Воробкевича – о. П. Бажанського: “Довбуш” та “Біла циганка”. Що ж, шляхи, які ми обраємо, шукаючи насамперед себе в цьому складному і непередбачуваному світі, врешті приведуть нас до власної істотності та величезної маєтності, залишеної нам попередниками – в даному випадку – о. Сидора Воробкевича, щоб відкрити ці скарби для світу, та передовсім – для себе.
Музикознавиця Лілія Назар-Шевчук.
Стаття вперше опублікована в журналі "Музика"
ДЖЕРЕЛА:
Акартіні В. Короткий нарис про розвиток освіти на Буковині (1774-1918). Молодий вчений, 2017. №9, С. 198-200.
Барвінський О. Спомини з мого життя. Київ: Смолоскип, 2004, 528 с.
Білинська М. Сидір Воробкевич. Нарис про життя і творчість. Київ, 1958.
Івасюк М. Творчість Сидора Воробкевича. Біографія. Воробкевич С. Твори. Ужгород: Карпати, 1986, С. 5 – 14.
Шубравська М. Комедійний жанр у драматургічній творчості Сидора Воробкевича. Слово і час. 2017, №1, С. 88-97.
Шевчук О. Воробкевич Сидір. УМЕ, Київ, 2006, С. 221-223
Щербанюк Л. Чесний труженик на ниві духовності Буковини. https://zbruc.eu/node/51115