Світлана Позднишева: Про мрії та гендерні стереотипи

Якось останнім часом часто натрапляю на історії жінок, які боролися чи борються за свої мрії. Історії ці дуже різні. Деякі долинають з глибини віків: про композиторок, які були навіть талановитішими за своїх відомих братів чи чоловіків, проте всі навколо твердили: “Композиція та виконавство – це не жіноча справа!” – і їх твори так і лишалися замкненими у шухлядах. Деякі тривають тут і зараз, у нашому “прогресивному” 21-му столітті, поруч із польотами на Марс: коли дівчина має отримати письмовий дозвіл від батька чи чоловіка, щоб мати право отримувати освіту чи банально ходити у спортзал.


Всі ці історії дуже болюче відгукуються у мені. Тому я намагаюся знайти причини у власному минулому і зрозуміти саму себе.



У нашій родині ніколи не підтримувалися ідеї щодо обмеження ролі жінки підтримкою сімейного затишку та виховання дітей. Також ідея про те, що жінка без чоловіка – якась неповноцінна, нереалізована чи, банально, нещаслива – теж не набула в нас популярності. Скоріше навпаки – ми зростали з думкою про те, що жінка завжди, за будь-яких умов має сама твердо стояти на ногах. Причина таких поглядів була дуже проста – коли мені було 6 років, батько пішов з сім’ї, лишивши маму з двома дітьми, із втраченою через декрети професією та без засобів до існування. Тому фрази “Не роби цього, ти ж дівчинка” не було у нашому лексиконі.


Але були й інші події, які призвели до того, що довгий час я відмовлялася від своїх мрій і бажань. Знаєте, це схоже на набутий за життя рефлекс. Ти перший раз сунеш руку у вогонь – обпечешся, другий раз сунеш, а третій вже не захочеш відчувати цього болю. І якщо для тіла це корисний досвід, то для душі – не завжди вдалий вибір.


Хоча ми з сестрою зростали у досить обмежених фінансових можливостях, я не пам’ятаю жодної ситуації, коли я б страждала від неможливості отримати якусь РІЧ. Навіть не знаю, чи я їх просто не просила, чи це не було для мене настільки важливо, тому пам’ять не закарбувала цих спогадів. Проте я болюче пам’ятаю КОЖНУ відмову дати мені можливості робити щось. З 4 років навчаючись музиці, я цікавилася багатьма речами і шалено хотіла спробувати щось інше: теніс, кінний спорт, танці… Щоразу мені казали, що на це або немає грошей, або це завадить моїм заняттям музикою (хоча питання про музику як майбутню професію ще не стояло).


Хтозна, як склалося б моє життя, якби мені все ж дозволили хоч раз добитися свого. Є різні погляди, чи добре займатися кількома справами одночасно. Хоча, знаючи свою працелюбність, я впевнена, що встигала б все. Але ці відмови мали неочікувані, значно глибші і потужніші наслідки.

Кожна ця відмова ставала болючим опіком, який щоразу нагадував мені – мрії не здійснюються. Тому коли наступного разу в мене виникала смілива ідея чи бажання – десь глибоко всередині несвідомо спрацьовував рефлекс і говорив мені: “Це неможливо. Навіть не пробуй”.

Йшли роки. Я навчалася, спостерігала світ і бачила людей, які придумували найфантастичніші ідеї – і їм вдавалося втілювати їх! Спершу я ніяк не могла зрозуміти – як вони це роблять? Речі, про які я навіть помріяти не могла б! “Навіть помріяти не могла б…” І тут я зрозуміла – ось воно. Я не дозволяю собі мріяти, не дозволяю собі задуматись про те, чого насправді б хотіла. Звісно, лише мріями нічого не досягнеш, але без цього першого кроку, без першої іскри ідеї і натхнення ти стоятимеш на місці! Без власних бажань і мрій людина схожа на пожовклий осінній листочок: куди вітер подує – туди він і полетить…


Можливо, без попереднього болючого досвіду, без тернистого шляху до своїх мрій я б не відчувала такої жагучої насолоди моментом, коли все вдається. І можливо, я б не реагувала таким болючим зойком на історії тих, кому не вдалося чи поки не вдається розпочати шлях до їх втілення.


Тому я щиро бажаю всім – будьте чуйними до своїх потаємних бажань, мрійте та будьте щасливими!

Щиро запрошую на мої концерти в Органному залі!

https://www.facebook.com/LvivOrgan/events/

😽 Світлана Позднишева

110 перегляд0 коментар