Маловідома українська симфонічна спадщина у Львівському органному

Огляд на концерт “Симфонічний модернізм: Сениця, Шипович” від львівського музикознавця Якима Горака

11 жовтня на сцені Львівського органного залу Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під управлінням Івана Остаповича запропонував публіці програму «Симфонічний модернізм: Сениця. Шипович». Цією програмою колектив продовжив низку концертів, що цілеспрямовано та послідовно втілюють ідею знайомства львівських слухачів з творами забутих, невідомих та рідко виконуваних українських композиторів (ця програма звучала влітку у Києві на концерті фестивалю Bouquet Kyiv Stage у виконанні Liatoshynskyi Capella та диригентки Катерини Ніколенко — ред.). Пропоновані командою Органного залу концертні програми вибудовують своєрідний живий музичний архів, в якому представлені музичні твори різного часу і жанру, котрі дозволяють публіці повніше уявити перебіг української музичної історії. 

Ім’я композитора, фольклориста і педагога Павла Сениці широкому колу слухачів нині невідоме, та й фахівці-музиканти знають його хіба з імені. Уродженець Полтавщини, він здобув серйозну музичну освіту – брав уроки у Болеслава Яворського, закінчив Московську консерваторію як контрабасист і композитор. Уже за життя його кількісно багата і різножанрова творчість була предметом суперечок й діаметрально протилежних щодо якості оцінок: музикознавець Микола Грінченко пророчив Сениці «ввести до української музики нові, модерні вальори», тоді як Станіслав Людкевич класифікував його творчість так: «зовсім маловартна, без інвенції, щирості, а то й навіть без якихсь вищих технічних вальорів». Виконаний на концерті твір показав, що істина знаходиться десь посередині, хоч для детальнішого з’ясування питання вартувало б почути  більше творів цього автора.

Симфонія фа мажор написана ще як студентська робота в консерваторії (1905). Твір виконувався лише раз за життя автора, і теперішнє його відродження стало можливим завдяки текстологічній роботі дослідника і піаніста Тимоша Мельника у фондах Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Хоч програма концерту заповідалася як «Симфонічний модернізм: Сениця. Шипович», знайомство з твором Сениці ніякого модернізму не виявило: твір написаний в кращих романтичних традиціях пісенного симфонізму і воскрешав у пам’яті традицію «українських» симфоній від Ернеста Ванжури кінця XVIII століття до «Української симфонії» Михайла Калачевського кінця ХІХ століття. У цьому пісенному симфонізмі не обійшлося без впливів народних пісень: вони якщо не цитовані, то бодай вміло стилізовані автором. Павло Сениця виявив у симфонії неабияке володіння оркестровкою: оркестр задіяний весь, звучить доволі збалансовано, розумно розташовані чергування, переклички різних оркестрових груп, завдяки чому уникається монотонність сприйняття.

Симфонія виявляє ліричне обдарування композитора: тут нема гострих конфліктів, епічного розмаху або ж героїки, все позначене образною і емоційною погідністю, м’якістю, навіть іноді в малій мірі однотипністю. Традиційні й чотири частини симфонії. Перша з них виявляє ще недостатню майстерність композитора щодо розробки матеріалу, динаміки розвитку, тому музика частини особливо в розробковому розділі трохи «топталася на місці». Найбільш близька натурі автора друга частина – романс (соло віолончелі в супроводі піцикато струнних із вкрапленнями квінтових бурдонів у мідних духових) з його задушевністю і сердечністю. Навіть у скерцо – третій частині циклу – всупереч класичній логіці скерцозності не відчувалося, а панувала ідилічність, легка танцювальність. Швидкий фінал не обійшовся без козачкових мотивів, які притаманні для традиції «українських» симфоній. Тут композитор застосував більше контрастів, однак це не був контраст протиставлення, боротьби, а радше контраст «в’язанки» приємних мелодій, які чергуються між собою.

Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії

Ім’я київського композитора Костянтина Шиповича теж не належить до нині відомих і детально знаних. А був це один з цілої родинної династії київських композиторів (відомі як композитори його батько Микола та сестра Олена). Костянтин — випускник Київського музично-драматичного інституту, вчився у Київській консерваторії у Левка Ревуцького по класу композиції, інструментовки – у Бориса Лятошинського, а музичної форми – у Віктора Косенка. Отже, за музичною освітою композитор міцно пов’язаний з українською музичною традицією.

Запропонований у програмі твір належав до рідкісного на концертних сценах жанру музики до мультфільму. Виконана шестичастинна сюїта з музики до мультфільму «Жук в зоопарку»  Костянтина Шиповича стосувалася української анімації 30-х років ХХ століття (1936) і продемонструвала традицію цього жанру в українській музиці з одного боку, а з іншого – високу професійну музичну якість, на якій вже в той час розвиток цього жанру перебував. Дуже шкода, що не знаємо фабули і не бачили відеоряду самого мультфільму, який би дав можливість краще зрозуміти що власне звукозображає музика, як вона прив’язана до перебігу сюжету.

Проте навіть поза відеорядом і сюжетом сама сюїта справила дуже ефектне враження. Музична мова Шиповича значно більше модерна, ніж Сениці, позначена гостротою і терпкістю гармоній, витонченими вкрапленнями джазу і феноменальним володінням оркестровкою. Твір взагалі скомпоновано з майстерністю і гумором. У стилі він нагадував зразки музики американського Бродвею 20-30-х років ХХ століття та творчість одного з чільних її засновників – Еріха Корнґольда. Виконання твору потребувало не лише залізної ритмічної чіткості, єдності ансамблевої, але й майстерності сольних віртуозних, не раз карколомних вкраплень інструментів оркестру. І тут виконавці виявили себе на найвищому рівні, особливо група мідних духових, яким у цій сюїті припала левова частка праці і успіху.

Текст: Яким Горак

Матеріал вперше опубліковано на https://huk.media/