"Над творами, які прозвучали, хотілося думати, згадувати, ділитися пережитим". Вечір симфонічних премʼєр в Органному залі.

Вчорашня програма симфонічних прем’єр органного залу поєднала напрочуд гармонійні за ідеєю симфонії. Обидві в доробку їх творців мають № 1, і те, що автори звернулися до цього жанру, демонструє – як важливо мати перспективу реального виконання! Органний зал послідовно практикує замовлення творів (зокрема- симфоній) в українських композиторів – а можливість не просто написати твір («у стіл»), але й почути його наживо у виконанні високопрофесійного колективу в сприятливій акустиці і з якісним записом, апробувати виконання на публіці – це дуже вагома нагода зважитися на творчість.

Обидва твори поставили надзвичайно високі вимоги до диригента (Іван Остапович) і до виконавців (академічний симфонічний оркестр Луганської філармонії та органістка – Світлана Позднишева). Нелегкі завдання були і в публіки – оскільки виразові засоби обох творів вийшли далеко за традиційні уявлення про музику, в якій є мелодія, гармонія, ритм і форма. Однак обидва твори спонукали слухачів до активного інтелектуального пошуку в орбіті закладеної авторами семантики.

Перша тричастинна композиція «7fonia» молодого харківського митця Володимира Богатирьова, окрім загального програмного заголовку вказує на авторські орієнтири у назвах частин :

1. Chaos

2. Intermezzo

3. Cosmos.

Композитор у творі оперує символікою барокових риторичних фігур та нумерологічними сакральними знаками, трактуючи звукові і тембральні засоби як будівельний матеріал для візуалізації образів. Панівною інтонаційною формулою є риторична фігура хреста, нумерологічним символом – число 7 – як число днів творіння.

Картину кристалізації та впорядкування хаосу автор вибудовує, підпорядковуючи звуковий матеріал законам строгої поліфонії, вводячи фугато на атональну тему, остинатні повтори, контрапункти пластів – і це все поза тональністю чи модальністю.

Навіть пульсуючі акордові вертикалі, які поступово виростають зі звукової магми – це насправді обертонові ряди, які розсипаються в епізоди пуантилізму, сольні розділи шумових ударних (наче в концерті Даріуса Мійо), мінімалістичні повтори-фрактали в дусі Дж. Кейджа чи Ф. Гласса чи тривалі кластерні педальні звучання.

Друга частина – своєрідний напружений зосереджений монолог-роздум в органа соло, який неочікувано приводить до підсумку твору – лисенкового духовного гимну України «Боже великий єдиний», прозорого, статичного, гармонізованого в дусі В. Лютославського. Тож авторський космос стає подібним до теплих і рідних космогоній Олега Шупляка з хатою під стріхою з лелечим гніздом і трипільськими символами в безмежних зоряних небесах.

Другим прозвучав твір, який став не просто прем’єрою в даному жанрі для його авторки - сестри Марії Слєпченко, а спільним мистецьким проєктом з батьком – відомим художником Володимиром Слєпченком. В живописі він працює напрямі романтичного символізму, оперуючи власною технікою і стилістикою – «Артлайн» (мистецтво лінії).

Однак дедалі частіше звертається до графіки. Джерелом натхнення для доньки стала його серія графічних творів «Гравітація» (2025 рік). Її «Квантова симфонія» складається з трьох частин під назвами однойменних гравюр: «Гравітація думки», «Реквієм» і «Перехід». Обидва автори попередньо дали розлогі публічні інтерв’ю, тож наведу цитати з перших уст:

Володимир Слєпченко:

 «“Гравітація” — серія графічних робіт, у яких фізичний закон тяжіння осмислюється як метафора внутрішніх і космічних процесів буття. Через геометричні структури, ритми хвиль, концентричні кола та фігуративні символи автор досліджує момент квантового переходу — стан між формою і розпадом, матерією і свідомістю, минулим і народженням нового.

Центр композицій стає точкою напруги, де гравітація вже не лише сила, а імпульс трансформації, що з’єднує людину, Всесвіт і час в єдиному полі енергії».

З інтервʼю Марії Слєпченко :

 «… Тоді зародилася ідея спільного проєкту і я вибрала конкретні картини, які допомагали втілити відповідні музичні образи. Татова концепція допомогла мені розширити своє бачення. Я теж малюю, і мені близький візуал. Наприклад, його картина “Гравітація думки” навела мене на ідею хреста як принципу побудови всесвіту, і на ній побудовано першу частину моєї симфонії.

Особливо в першій частині, але й у інших, я вдаюся до одночасного існування двох несумісних гармонічних систем, які сходяться лише в момент кульмінації (спроба передати принцип суперпозиції), застосовую й дзеркальну симетрію та інверсію. Бахівський хрест як мікропатерн виростає потім у кульмінації до велетенського пульсара, який випромінює світло в потужних вібраціях.

Друга частина “Реквієм” за мотивами татової однойменної роботи показує тіло мертвого Христа з космічної точки зору, погляд згори, ніби з різних ракурсів і площин. Страсна П’ятниця як космічний перехід, а Христос у гробі як Вселенський Христос, котрий містить у собі всі часи й народи, і особливо переживання України в актуальному часі. Тому ця частина в певному сенсі є водночас абстрактними роздумами над природою страждання і смерті, яка насправді є лише переходом. Але й плачем над загиблими нашими воїнами та всіма жертвами війни.

Третя частина “Перехід” поєднує абстракцію, як погляд “згори”, а також наче через збільшувальний прилад наближає людську екзистенцію у всій простоті й банальності. Тут йдеться про психологічну та духовну трансформацію людської особи і про явище квантового переходу, який є раптовим стрибком. Починається від дуже емоційного і сердечного виміру, до котрого людина прив’язується як до чогось знайомого, а потім відпускає це і наближається до іншого, межового стану. У мене це дуже зрозуміла, земна музика, яка згодом трансформується і через використання щільних кластерів у дівізі скрипок раптово “схлопується” в одну чисту унісонну ноту, – а за нею відбувається вже зовсім інший вимір буття, свідомості. У музиці – через абстрактні техніки, зокрема алеаторику».

Тож цей тричастинний твір, де частини перетікають одна в одну без цезур, є своєрідним віддзеркаленням творчої спадкоємності через візуальне – в музичне вираження глибоких роздумів над правдами віри в час нашого буремного сьогодення. Оркестр стає тембрально-звуковою субстанцією, де окремі епізоди співтворять усі – і диригент, і виконавці, де чорно-білі графічні геометричні лінії і форми набувають тепла і барви, проростаючи з крапель марімби і челести та цокання blocco di legno в окремі людські голоси веснянковими мотивами – навколо величної риторичної фігури хреста (у графіці – це геометричне поєднання кола (єдиного Бога, початку і кінця усього сущого), Трійці (трикутника вписаного в коло) і Іісуса (хреста в трикутнику).

«Реквієм» ознаковують тяжкі велетенські кроки-октави із просвітленим хоралом високих дерев’яних інструментів. І це – не стільки зображення, скільки осмислення і пережиття болю. І, нарешті «Перехід» – відкрита смислова установка замість очікуваного підсумку. Адже авторка не вчить, а ділиться власним світовідчуттям, вона пропонує слухачеві спостерігати не лише трансформацію вселенського задуму батькового малюнку в музичну іпостась, а також малювання засобами музики, роздуми над побаченим і молитву-медитацію, зумовлені процесом творення, – ці постійні зміни-перекодовування символів і знаків, змінні гравітації розуму, віри, серця вимагають від слухача величезної і напруженої духовної роботи.

Над творами, які вчора прозвучали, хотілося думати, згадувати, ділитися пережитим.

Окремо хочу подякувати всьому колективу виконавців і диригенту за відвагу першопрочитання настільки нетрадиційних партитур.

З новими цікавими прем’єрами!

Текст: Роксолана Гавалюк