7 квітня у Львівському органному залі відбулась незвична прем’єра: вперше прозвучала Симфонія № 2 «Славень Дніпру-Славутичу» Віктора Камінського на слова Богдана Стельмаха для симфонічного оркестру, хору і солістів. Написана сорок років тому, вона попри всі «езопові евфемізми» і поета, і композитора, так і не отримала дозволу ідеологічних служб на публічне виконання і… залишилась у довгій шухляді, очікуючи кращих часів.
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_224c0fd484644093b3dcbff78fd7fe1b~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_224c0fd484644093b3dcbff78fd7fe1b~mv2.jpg)
Імпульс до відродження симфонії дала команда львівського Органного залу, що впродовж кількох років послідовно пропагує українську музику, виносить на сцену призабуті або раніше не виконувані національні артефакти. Таким чином, у фокусі її уваги опинилась і Друга симфонія Віктора Камінського. З цим композитором ентузіастів української культури Тараса Демка й Івана Остаповича єднає тривала творча співпраця, завдяки чому в Органному залі звучала низка органних і оркестрових опусів В. Камінського. Звісно, спочатку видавалось, що після кількох десятиріч, сповнених колосальними суспільно-історичними потрясіннями, твір може вимагати ґрунтовного перегляду і поетичного тексту, і музики. Але виявилось, що саме тепер, у розпал найжорстокішого в історії України протистояння з віковічним ворогом росією, поетично-музична концепція симфонії, як мовиться, потрапила в яблучко, і дивує своєю відповідністю до духу нашого часу. Відтак в поетичному змісті Б. Стельмах зміг прибрати деякі, необхідні для того часу, евфемізми і назвати речі своїми іменами, а в оркестрово-хоровій партитурі взагалі не довелось міняти жодної ноти.
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_1f94b32e4d0e469eb046c39e03f4f88e~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_1f94b32e4d0e469eb046c39e03f4f88e~mv2.jpg)
Вслухаючись і співпереживаючи перебіг музично-поетичного дійства, розумієш, чому свого часу, начебто і на схилі вже не настільки кривавого, як раніше, комуністичного режиму, цей твір не сприйняла радянська цензура. Уважне прочитання поезії вихопить у ній головні орієнтири, які пробуджують алюзію зовсім не до «комуністичного раю» і не до ідеологічних наративів срср: згадка про «цвіт калини», про «горде серце страху не знало», про «дивне дерево моєї України», про те, що «рідна мова бринить на твоїх берегах» — у час суцільної русифікації, чи про те, як «за Дніпро да й за Славуту зачепилася орда» — з історії ж відомо, що орда сунула зі Сходу. Останній процитований рядок виявився ще й дивовижним пророцтвом поета: лише за два роки після написання симфонії Славута стане одним із епіцентрів Чорнобильської катастрофи, яку й організувала чужинська комуністична орда.
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_477c69cc7a4d46678d76091cc7788638~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_477c69cc7a4d46678d76091cc7788638~mv2.jpg)
Композитор вельми чутливо відгукнувся на філософсько-поетичні рефлексії, музичними засобами розкрив їхні образно-метафоричні підтексти та історичні контексти. Враховуючи ж вельми широке коло його музичної ерудиції і зацікавлень – від давньої сакральної монодії до дармштадтського авангарду, від барокового канту до популярної шлягерної стихії – він зумів знайти потрібні інтонаційні символи, за допомогою яких підсилюється, увиразнюється художня дія слова.
Богдан Стельмах – поет-пісняр, що дуже тонко відчуває природу музичного виразу. Віктор Камінський – композитор, що так само тонко резонує на музикальність поетичного слова, на його історичні витоки і значення.
Тому природно, що обидва співтворці симфонії у втіленні одного з сутнісних архетипів українського етносу – Дніпра, не просто як ріки, а як життєдайного джерела, прабатька нації – виокремлюють кілька фундаментальних символів. Перший – це сакральність, що поєднує дохристиянські і християнські традиції («Добридень, земле, ворогом нескорена, Хранителько Великодня й Різдва, Ростемо ми з трипільського пракореня»), відповідно в музиці помічаємо трансформацію давньої монодії, особливо у суворих діатонічних ритмодекламаціях хору, кварто-квінтових вертикальних співзвуччях і їх послідовностях, а також, особливо у фіналі, характерні звороти барокового жанру канту.
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_763e4305dc41478a9641c265dd937314~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_763e4305dc41478a9641c265dd937314~mv2.jpg)
Інший вимір сакральності – фольклорно-звичаєвий, втілений у темах, наближених до архаїчних веснянкових наспівів. Не менш важливим видається і сучасний погляд на соборність України, уособленням якої є Дніпро («світає над Донбасом і Карпатами, по селах, по містечках, по містах»), відтак В. Камінський розгортає широку палітру сучасних виразових засобів: від алеаторичних блукань в оркестрі, ускладненої дисонантної гармонії до барвистих сонорних співзвуч, модальних «ковзань», введення в хорові партії елементів Sprechstimme.
Драматургія п’ятичастинної симфонії вельми струнка, побудована на діалектичній єдності-контрасті театральних (1 частина – пролог, 2 частина – монолог), інструментальних (3 частина – інтермецо), пісенно-фольклорних (4 частина – балада) жанрів, завершуючись урочистим фіналом, в якому виразно прослуховуються звороти барокового прославного канту-вівату. На мою думку, йому теж варто би надати жанрового окреслення «Гимн». Хоча всі частини йдуть attaca, зміна образних модусів, особливих для кожної частини, яскраво відчувалася у моментах переходу від одного стану до іншого. Диригент Іван Остапович зумів дуже логічно вибудувати форму, знайти доцільні темпові співвідношення і динамічні градації, відтак симфонія сприймалась цілісно від початку до кінця. Прекрасно впорався з непростими завданнями інтерпретації модерного хорового письма хормейстер Вадим Яценко. Виконавці – Академічний симфонічний оркестр Луганської філармонії, що від початку війни стаціонує в Органному залі, хор «Гомін», солісти – Іван-Данило Лихач і Галина Гончарова – донесли до слухачів задум поета і композитора, головну ідею монументального полотна: з глибини віків, від пракоренів, попри трагічні випробування і протистояння «чужинцям» і «орді» — до утвердження соборності і вільної волі у своєму домі («Ростемо ми з трипільського пракореня, І волею нам квітне кожен день»).
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_45cf5a995ac4454c818fd7c17badf3cc~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_45cf5a995ac4454c818fd7c17badf3cc~mv2.jpg)
І на завершення стислих післяпрем’єрних рефлексій пристрасне запитання/бажання: так, як сорок років тому Богдан Стельмах передбачив атомну трагедію Славути, чи ж не пророцтвом звучать останні рядки фіналу: «О Дніпре, Дніпре, Йордане волі, Світає серпень на видноколі, Стоять – вулкани серед вулканів – Богданів Київ, Тарасів Канів»?
![](https://static.wixstatic.com/media/9b8201_105e2d5e93a54d42957340e1fa4d9331~mv2.jpg/v1/fill/w_147,h_98,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/9b8201_105e2d5e93a54d42957340e1fa4d9331~mv2.jpg)
Текст: Любов Кияновська
Фото: Євген Червоний