Хоровий спів як маркер української культурної ідентичності

Стрімке зростання популярності українського хорового співу завдяки львівському хору “Гомін” увиразнило знаковість відродження цього мистецтва для України і світу.

Хорове мистецтво для українців – це не лише частина культури та народної творчості, але й один із способів самовираження і презентації нації на міжнародній арені. В цьому особливу роль відіграв також феномен повсюдної освіченості українців завдяки  навчанню музичної грамоти і церковного співу всіх дітей. 

Сьогодні, коли львівський хор “Гомін” буквально "злетів" завдяки хоровому мистецтву і  привернув особливу увагу до цієї ділянки української культури, виникає чимало запитань: якою є історія української хорової традиції та яку роль вона відіграє у сучасній національній культурі.

Більше про історію та значення українського хорового мистецтва в інтерв’ю з журналісткою Гал-інфо розповіла львівська музикознавиця, професорка кафедри музикознавства та хорового мистецтва, керівник Лабораторії музично-медієвістичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка Наталія Сиротинська.

Пані Наталіє, розпочнімо з хору “Гомін”. Чому вони стали такі популярні?

Добра освіта і клопітка праця – ось дві ключові складові, які є причиною успіху хору “Гомін”. Як пояснює сам Вадим Яценко [керівник хору, – ред.], їхня програма “Цей сон, цей сон” продумувалася і обігрувалася тривалий час. Та й зрештою у “Гомону” є різноплановий репертуар і в цьому їхня цінність. Вони однаково якісно і цікаво працюють в різних жанрах: коли співають кантату “Carmina Burana” Карла Орфа, українські барокові партесні концерти, камерну музику українських композиторів чи властиво “вибухову” програму українських естрадних пісень із її фаворитом - “Цей сон, цей сон”.

Кожен концерт також диктує як різне опрацювання матеріалу, так і різний сценічний стиль поведінки, що свідчить про філігранне опрацювання репертуару і високий професіоналізм.  

А чому саме “Цей сон” здобув таку популярність? Тому що це легка і впізнавана романтична пісня у джазовій обробці, яка “розлетілася” соціальними мережами у виконанні “харизматичного” соліста і диригента водночас. Це як ковток свіжого повітря на тлі виснаженого безперервними тривогами суспільства, що підсвідомо шукає опори для виживання і стійкості. 

У цьому контексті варто згадати як ще до повномасштабного вторгнення росіян в мережі розлетілась пісня “Батько наш Бандера”. Популярність її не вийшла за межі Галичини, оскільки на той час не всі в українському суспільстві позитивно ставилися до Степана Бандери, натомість зміст пісні “Цей сон” зрозумілий і близький всім. Подібно поширювалася в мережах і "Червона калина" після її виконання Андрієм Хливнюком. Це ще раз переконує у необхідності повернення в різних формах української пісні до слухача, а також перспективність цього жанру і за межами України. 

Чому ж тоді так “залітає” в Україні саме вокальна музика, а не інструментальна?

По-перше, вокальні твори можна легко відтворити. Як переконуємось в мережі, “Цей сон, цей сон” переспівується дуже часто. Я вже бачила чимало рілсів у різному виконанні і навіть у різних комедійних сюжетах, як, наприклад, цілою бригадою під час миття машини. Мелодія проста, легко запамʼятовується, тож і бажаючих її переспівати є багато, але з іншого боку таке сприйняття саме вокального жанру є невипадковим. 

Вище йшлося, що повсюдна освіта, базована на оволодінні музичною грамотою і церковним співом стала унікальною рисою українського суспільства. Це підтверджується і багатющим пісенним фольклором і чисельними хоровими товариствами, закладеними в ХІХ ст. в Галичині. Відтак така глибинна “співочість” українського народу з покоління в покоління формувала його ментальність.

Невипадково керівник "Гомону" Вадим Яценко в одному з інтерв'ю дуже влучно наголосив, що хорове мистецтво – це те середовище, де треба шукати витоки національної ідентичності української культури. І я цілком погоджуюся з цією думкою, підтвердженою також і творчістю українських композиторів різних століть. Та й зрештою хоровий спів має глибоке історичне коріння як в Україні, так і світовій культурі.

Перед тим, як перейти до історії українського хорового мистецтва, розкажіть більше про те, чим взагалі у світовому історичному контексті є хоровий спів та й загалом спів?

Існує така відома формула, яку знають всі музиканти. У VI столітті римський богослов, філософ і музичний теоретик Боецій багато писав про музику, яка тоді входила у систему освіти, а музичне мистецтво як частина сакральних обрядів було невід’ємним від людського життя. Саме Боецій поділив музику на три роди: світову (mundana), людську (humana) та інструментальну (instrumentalis).

Під музикою світовою в античності розглядали ідею вібрування руху планет, що є нечутною музикою для людського вуха. Музика humana, тобто людська, пов’язувалася з голосом, а instrumentalis – з інструментами.

Певна пріоритетність вокалу в культових обрядах визначалася тісним зв’язком співу з текстом, який був носієм сакрального змісту. Відтак один з найважливіших моментів людського життя – переходу душі в інший світ, супроводжувався під звуки музики і, зокрема, усталився в такому понятті “відспівати мерця”. Така практика також має давнє коріння, зокрема, в Стародавньому Єгипті існувала спеціальна формула “підношення голосу”, що використовувалася як для підношення дарів богам, так і в  похоронно-поховальних обрядах. В такому випадку покійника називали “правдивий голосом”.

Відтак мелодизоване проголошення літургійних текстів, обрядовий спів відігравали особливу роль в культових обрядах давніх народів і цю практику також сакралізували у звʼязку з особливостями людського дихання. 

А чому дихання також мало сакральне значення?

В Античності окремі філософи ототожнювали процес дихання з людською душею. Так, у трактаті Арістотеля “Про душу” розглядається сутність людської душі і згадується інший філософ – Діоген, який трактував людську душу як повітря і пояснював, що саме воно є началом всіх істот. Подібно вважав і давньогрецький філософ Анаксімен.

Невипадково на Сході були популярні практики зцілення людей завдяки системі дихання. Відтак такі поняття як повітря, дихання, подих, пневма, дух – всі ці невідʼємні елементи співу в подальшому привели до його сакралізації, а сам спів сприймався значно глибше, ніж тепер, і давні народи це розуміли.

Якщо ж повернутись до хорового мистецтва, яку роль воно відігравало в Україні?

Щоб зрозуміти чому саме хорове мистецтво стало в Україні пріоритетним, варто звернутись до обʼєктивних причин. Зокрема, тривала бездержавність українського етносу ускладнювала розвиток оперного чи симфонічного жанрів, які потребують великих коштів для своєї реалізації, адже передбачають утримання оркестру чи оперної трупи, закупівлю інструментів, будівництво сценічних приміщень. Зазначені жанри потребують також відповідної фахової освіти музикантів і, головне, замовлення. Хто замовляв оперну чи симфонічну музику в давні часи? Аристократи. Не секрет, що розвиток музичних жанрів відбувався в середовищі багатих людей, адже мистецтво саме по собі завжди потребує вкладення коштів. Сьогодні в цьому також переконуємось.

Відтак, в силу історичних обставин українські меценати більше вкладалися в розвиток церковного мистецтва, оскільки впродовж століть етнічні українці гуртувалися довкола церкви. Відповідно, меценати фінансували будування храмів та їх розписування, як це робив, доприкладу Іван Мазепа, а водночас підтримувалися церковні хори і композитори церковної музики. 

Найбільш відчутно це проявилося в барокову добу, коли Україна приєдналась до європейської практики музикування. Для створення нового багатоголосого жанру (партесного) створюється пʼятилінійна нотація, яка також була викокристана для запису середньовічного одноголосого літургійного співу (монодії). Цей одноголосий репертуар ввійшов до новостворених збірників – українських ірмологіонів, які в подальшому стали підручниками для навчання всіх українських дітей: хлопців і дівчат, багатих і бідних. Від того часу в Україні виховувались “виспівані” покоління, які перенесли цей досвід також і в створення багатющого пісенного фольклору. 

Тобто хорове мистецтво в Україні розвивалось при церквах?

Так, однозначно, й українці в цьому хоровому мистецтві були не пасивними слухачами, а активними учасниками, тому що вони мали базову музичну освіту і вміли співати. Ця практика не переривалась століттями і на її основі розвивалися й інші жанри вокальної музики і хорового мистецтва. 

В такий спосіб і формується важлива  ментальна риса українців – співучість. Бо коли кажуть, що українці – це співоча нація, то ця характеристика “не впала з неба”. Вона формувалася впродовж століть і невипадково жартують, що коли зберуться четверо німців, то вони будуть грати квартет, а четверо українців будуть співати хором. І така залюбленість українців в хор спостерігається віддавна.

Концерт хору "Гомін" у Стокгольмі.

Як хорове мистецтво розвивалось далі? Коли воно почало виходити за межі церкви?

У ХІХ столітті, коли у західноєвропейських країнах починається глибше поширення музичного мистецтва завдяки організації музичних товариств, в Україні цей рух також підтримується. Так, у Галичині постає хорове товаристо “Боян”, товариство “Просвіта”, що також організовувало хорові гуртки у чисельних містечках і селах краю, а в Наддніпрянській Україні активно функціонує хор Миколи Лисенка, хорові капели при навчальних закладах, хорові гуртки при українських громадах. У репертуарі цього періоду звучали хорові літургійні твори і народний фольклор, а також твори українських композиторів.

Яка ситуація із сучасним хоровим мистецтвом в Україні? Чи постає питання щодо його відродження чи все ж воно достатньо збереглось для продовження цієї тяглої традиції існування?

Хорове мистецтво буквально відроджувати не треба, правильніше сказати, що є потреба у “відродженні” репертуару. Особливо зараз переконуємось у все частішому виконанні творів, недоступних для звучання в добу комуністичного режиму. Так, літургійна музика, стрілецькі пісні чи ОУН/УПА, творчість композиторів діаспори не виконувалися з ідеологічних причин. Відтак повернення незаслужено забутого, або забороненого  репертуару є важливим завданням сьогодення і в цих процесах хор “Гомін” також відіграє важливу роль.

Невипадково Вадим Яценко часто згадує хор під орудою Олександра Кошиця, який разом із  композитором Кирилом Стеценком став співорганізатором Української республіканської капели. За дорученням Симона Петлюри, Кошиць відбув у концертову подорож до Західної Європи й Америки зібрати кошти на потребу Української Народної Республіки. Всі концерти мали величезний успіх, а водночас "Щедрик" М. Леонтовича потрапив за океан і став знаменитим "Carol of the Bells"! Добре, що авторство М. Леонтовича і приналежність до України згадуються все частіше, оскільки за минулі сто років московська пропаганда робила все можливе, щоб стерти все українське зі світової культурної арени. 

Відтак варто пригадати важливу місію ще одного хору під орудою українця Мирослава Антоновича. Після Другої світової війни цей оперний співак, музикознавець і диригент мігрував до Утрехту (Нідерланди), де в університеті займався західною медієвістикою. Водночас, він з місцевих нідерландців організував "Візантійський хор", до репертуару якого входили українські народні пісні і літургійні пісні. 

"Візантійський хор", диригент Мирослав Антонович

З цим хором він активно концертував по всьому світу, і властиво, як і О. Кошиць, репрезентував українську культуру та її окремішність від російської. Тож маємо ще один приклад, як українська культура стверджується за кордоном завдяки хоровому співу.

Чи будь-яку пісню можна виконати у хоровій версії?

Так, для хорового співу можна обробити кожну пісню. Це залежить від вміння композитора, потреб і можливостей колективу. Як показує досвід, хоровий жанр є дуже гнучким і репертуар для хору є надзвичайно широким. 

Який висновок можуть зробити українці з такого стрімкого зростання популярності хорового мистецтва?

Наразі ми зіткнулися із справжнім феноменом – мільйонними переглядами фрагментів програми хору "Гомін", тож я бажаю цьому колективу поширювати весь свій різножанровий репертуар не лише в Україні, але і за її межами. 

Їхній успіх свідчить передусім про велику запотребованість суспільства в якісному хоровому мистецтві. Ймовірно, це пов’язано з глибинними ментальними "маркерами", які імперія так послідовно і жорстоко витісняла з нашої памʼяті. Тож маємо унікальну можливість повернути на сцену чисельний співочий репертуар поруч з іменами українських композиторів, а також відродити давні традиції хорового співу. 

Розмовляла Марічка Твардовська

Стаття вперше опублікована на galinfo.com.ua