Океан гармонії: Перша симфонія Дмитра Ареф’єва

Львівський органний зал продовжує відкривати українську симфонічну музику, створюючи для сучасних композиторів можливість не лише писати нові твори, а й представляти їх слухачам. У межах цього проєкту 24 жовтня тут відбулася світова прем’єра Першої симфонії Дмитра Ареф’єва – українського композитора, аранжувальника та гітариста, учня Ігоря Щербакова. У цій музиці особливо відчутне прагнення до краси, ясності й гармонії – того внутрішнього світла, якого нам сьогодні так бракує. 

За час існування цієї ініціативи на замовлення Львівського органного залу з’явилися симфонії Золтана Алмаші, Олега Безбородька, Олександра Родіна, Сергія Леонтьєва, Сергія Пілютікова, Олександра Саратського, Володимира Павенського, Дмитра Малого, Івана Остаповича, Марії Слепченко та інших авторів. Перше сценічне втілення цих творів незмінно довіряють Академічному симфонічному оркестру Луганської обласної філармонії під орудою Івана Остаповича.

Поряд із прем’єрною симфонією цього вечора прозвучали “Пролог” і “Музика для струнних та фортепіано” – раніші твори Дмитра Ареф`єва, у яких уже помітна його увага до тембрових відтінків і прозорості звучання. 

У перших фортепіанних звуках “Прологу” вчувається народження чогось світлого й щирого – наче музика обережно відкриває шлях до ще незнаного світу. Струнні підхоплюють м’яку, майже пасторальну тему, що поступово набуває густіших барв. Музика розгортається хвилями: після кульмінації звучання знову стає легким і невагомим, відкриваючи простір для скрипкового соло, ніжного супроводу віолончелі та арфових переливів. У цій мінливості є щось океанічне – музика то відступає, залишаючи по собі відчуття прозорості, то повертається новою хвилею. Ледь помітні тривожні вкраплення не порушують загального відчуття світла, а фінальний апофеоз утверджує його з особливою силою. 

“Музика для струнних та фортепіано” продовжує цей стан, переводячи його в більш зосереджену, камерну площину. Арпеджовані фортепіанні фігурації, стриманий розвиток і мінімалістична повторюваність налаштовують на самозаглиблення. Музика утримує увагу завдяки тонким змінам звучання, самому відчуттю плину й рівноваги. Вона ніби запрошує слухача сповільнитися й прислухатися до внутрішнього руху звуків. Гармонія тут постає як природний стан музики, що народжується з її внутрішнього спокою, плавності й тонкої взаємодії звукових барв.

Напередодні прем’єри Дмитро Ареф’єв в інтерв’ю розповів про свої творчі орієнтири: “Шукати цікаві барви в межах зрозумілої музичної мови – це те, що мене дійсно надихає”. Справді, у його музиці відчутне прагнення розширювати звукову палітру, не втрачаючи мелодійності й безпосередності вислову. Мабуть, саме тому навіть тонкі зміни фактури й гармонії тут сприймаються природно, а музика залишається відкритою для слухача.

У симфонії цей принцип розкривається в нових емоційних відтінках. Перша частина поступово розгортає свою звукову тканину: струнні й фортепіано створюють відчуття повільного занурення, а секундові інтонації та флейтові трелі, схожі на пташиний спів, додають музиці легкості й природності. Невелике крещендо стає радше миттєвим спалахом енергії, ніж різким драматичним поворотом. Музика ніби розгортається сама собою, запрошуючи слухача прийняти її темп і дихання.

У другій частині у звучанні з’являються тривожні ноти. Струнні й ударні посилюють напруження, а дисонантні фортепіанні акорди й раптові удари раз у раз порушують відчуття рівноваги. Відчуття неспокою виникає через непередбачуваність цих вторгнень. Згодом напруга зростає, фактура ускладнюється поліритмічними нашаруваннями, а дисонанси загострюють фінал частини. Гармонійний світ музики не зникає, але на певний час втрачає свою безтурботність.

Третя частина, коротка й лаконічна, нагадує звуковий ескіз, у якому фортепіано та ксилофон творять самостійний епізод. Її стислість працює як пауза між напруженням попередньої частини й фіналом, дозволяючи знову зосередитися на самих звуках, їхніх барвах і відтінках.

Четверта частина починається ніжною фортепіанною темою, у якій є щось від мрії — ще крихкої, особистої, не озвученої на повний голос. Та поступово її підхоплює оркестр, і ця зміна масштабу стає одним із найвиразніших образів симфонії. Особистий імпульс переростає у спільне звучання, ніби цілий світ відгукується на нього. Те, що починалося як особиста мрія, поступово стає спільним утвердженням краси, гармонії, добра й світла. 

Філігранно втілити цей музичний задум вдалося Академічному симфонічному оркестру Луганської обласної філармонії під дириґуванням Івана Остаповича. Оркестр тонко передав мінливість цієї музики – її невагомі, майже прозорі епізоди, раптові вторгнення тривоги й поступове повернення до світла. 

У час, коли повсякденна реальність надто часто змушує жити в очікуванні небезпеки, така музика набуває особливого значення. Вона не заперечує тривогу й не пропонує легкого забуття, а нагадує про можливість іншого досвіду – простору, де можна зупинитися, вдихнути на повні груди й знову відчути красу як щось реальне, а не абстрактне.

Після цієї музики залишається відчуття, ніби щойно скупався в океані: хвилі пройшли крізь тебе, забрали зайву напругу й повернули до себе самого. Хочеться побути в цьому стані ще трохи – і неодмінно повернутися до почутого. Тривалі оплески після прем’єри засвідчили, що симфонія знайшла відгук у слухачів. Тепер хочеться дочекатися її запису на Радіо Культура та в застосунку Ukrainian Live Classic, щоб знову зануритися в цей океан гармонії та світла. 

Текст: Тетяна Літепло

Фото: Олександр Кириловець

Матеріал вперше опубліковано на https://mus.art.co.ua/