Органіст із Бельгії Пітер Ван де Вельде везе у Львів концерт-”передбачення”

1 липня у Львівському органному залі відбудеться особливий концерт – до Львова завітає Пітер ван де Вельде, титулярний органіст та музичний керівник знаменитого Антверпенського собору. Для маестро це також глибоко особиста місія – підтримати українців через мистецтво. Сам музикант не приховує своїх сподівань: “Цей концерт – це своєрідний погляд у майбутнє України: перемога у війні та приєднання до Європи”. Ми розпитали Пітера ван де Вельде про те, як він почав грати на органі в 9 років, особливості гри на легендарних інструментах та українську музику в його репертуарі.

– Ви почали самотужки опановувати орган у дев'ять років. Розкажіть, будь ласка, як виникло це захоплення і як саме ви навчалися?

– Я вперше зіткнувся з музикою та органом у шість років, коли ходив на месу разом із мамою в нашому селі. Батьки не були музикантами, і вдома музика не звучала, тож це було моє перше знайомство з мистецтвом.

Для мене орган звучав як магія, як голос Божий. Інструмент здавався чимось містичним, адже я не бачив, як народжується цей звук. Орган стояв на хорах, і органіста не було видно. ВІдтоді музика назавжди поєдналася для мене з літургією.

Згодом я став вівтарником, допомагав на месах, і наш священник, помітивши мій інтерес, дав мені підручники з теорії музики. Він також дозволив мені грати на органі. Так я почав освоювати нотну грамоту та гру на інструменті. З десяти років я ще й почав грати на трубі в місцевому духовому оркестрі, що допомогло мені глибше пізнати музику.

– У дванадцять років ви вже грали в місцевій церкві в Дулі. Чи усвідомлювали ви тоді, що хочете присвятити своє життя органу?

– У тому віці я навіть не знав, що професія музиканта чи органіста взагалі існує. Мені просто подобалося грати, і я хотів вступити до музичної школи. Але найближча школа була за годину їзди автобусом, а я був ще надто малим, тож мама не дозволила. Лише у 16 років я зрозумів, що бути професійним музикантом – це реальний шлях, і вступив до спеціальної академії в Антверпені, щоб готуватися до консерваторії.

– Ви навчалися в Антверпенській академії образотворчих мистецтв та Королівській консерваторії. Розкажіть про цей досвід. На яких дисциплінах зосереджуються органісти?

– Перше знайомство з Академією стало для мене шоком: мені довелося складати вступний іспит без жодної попередньої музичної освіти. Був іспит із теорії, музичного диктанту, історії музики та, звісно, гри на органі. Про теорію я знав мало, бо вивчав лише те, що було потрібно для практичної гри. Проте викладач органа попросив мене спробувати читання з листа, і в мене це непогано вийшло. Школа вирішила дати мені шанс, хоча й довелося повернутися на рік назад – із четвертого класу в третій. Проте за чотири роки в Академії я зробив стрімкий прогрес: отримав першу премію з нотної грамоти на рівні консерваторії, що згодом дозволило мені пропустити ці заняття у консерваторії.

Академія була вимогливою – до звичайного шкільного розкладу додавалося багато музичних дисциплін: історія музики, сольфеджіо, гармонія, спеціальність, другий інструмент, хор, постановка голосу... Це означало навчання з 8:30 до 17:00, включно з середами (коли в звичайних школах після обіду був вільний час). А потім – поїздка автобусом до села і заняття вдома. На щастя, дві години в дорозі щодня були ідеальним часом для вивчення історії музики та сольфеджіо.

У консерваторії фокус звузився виключно на музичних предметах: гармонія, контрапункт, камерна музика, спеціальність, хор, історія музики, музичний аналіз, дослідження виконавства, органобудування... Завдяки успіхам в Академії я зміг пропустити перший рік консерваторії і склав магістерський іспит через чотири роки навчання замість п'яти.

– Ви були учнем Станіслава Дерімакера, а згодом стали його наступником в Антверпенському соборі. Бути п'ятим органістом собору з такою багатою історією – це престиж чи виклик? Як ви відчуваєте присутність попередників, коли сідаєте за інструмент?

– Для мене це найвища посада, про яку може мріяти органіст, чи не у всьому світі. Звісно, є й інші славетні собори – Нотр-Дам у Парижі, Берлінський собор , Вестмінстерське абатство... Але жоден із них не має двох таких цінних органів, як наш в Антверпені. До того ж я єдиний офіційний органіст, тож сам ухвалюю рішення щодо репертуару та розвитку нашого музичного департаменту. У нашому соборі панує чудова атмосфера, я працюю з чудовим колективом.

Звісно, на такій посаді потрібно мати здорові амбіції та пам'ятати, що, даючи концерти в будь-якій точці світу, ви представляєте “свій” собор, своє місто і навіть країну. Я відчуваю велику відповідальність, продовжуючи справу тих, хто грав тут до мене. Не забуваю і про те, що великий орган 1891 року відкривав сам Шарль-Марі Відор. Я усвідомлюю, що маю берегти цю традицію і передати її майбутнім поколінням.

– Як ви оцінюєте роль органіста в сучасному суспільстві, де культура стає все більш інтерактивною та доступною?

– Порівнюючи життя органіста з життям “звичайного” музиканта, я бачу велику перевагу: ми виступаємо в місцях, куди іншим музикантам потрапити важко. У більшості країн Європи, Азії чи Америки органи є в церквах навіть у найменших селах, і дуже часто органні концерти – це єдині культурні події в регіоні. Так ви опиняєтеся в місцях, куди ніколи б не поїхали як турист. У цьому я вбачаю величезну місію органістів – нести культуру та музику навіть у найвіддаленіші куточки світу.

Онлайн-світ, звісно, дає можливості для просування культури, але несе і небезпеку її поверховості. Головне – не забувати про зміст та “живе” виконання. Орган особливо залежить від акустики та атмосфери того залу чи церкви, для якої він був створений.

– Як ви ставитеся до переходу від “традиції” до “сучасності”?

– Як музиканти, ми не можемо існувати без традицій та спадщини великих композиторів минулого. З іншого боку, ми повинні адаптувати їх до сучасного світу. Велика проблема останніх 20-30 років у тому, що виконавці надто зосереджуються на виконанні музики “саме так, як хотів композитор”. Але не варто забувати, що такої тенденції ніколи раніше не існувало. У XIX столітті Баха грали на інструментах того часу, в манері, до якої звикла тогочасна публіка. Зараз же ми намагаємося грати Баха для аудиторії часів Баха, якої, звісно, вже не існує.

– Ви вже зауважили, що в Антверпені ви маєте два органи в соборі, тож граєте на різних типах органів – романтичному і класичному. Як перемикаєтеся між ними? Які технічні прийоми чи “секрети” використовуєте для адаптації?

– Органіст має вміти грати будь-яку музику на будь-якому інструменті. Я проти вузької спеціалізації. В усі епохи створено стільки геніальної музики, що вибір безмежний. Звісно, ми адаптуємо виконання до конкретного інструмента. Я підходжу до цього дуже серйозно: граю Баха в різних редакціях, і навіть один і той самий твір можу інтерпретувати по-різному, змінюючи аплікатуру, артикуляцію, темп залежно від можливостей органа. Це означає, що для різних виступів у мене можуть бути різні ноти.

– Ви багато гастролюєте. Наскільки важливо для вас виступати на різних інструментах у різних країнах?

– Кожен орган унікальний і має власний характер, тому для органіста важливо пізнати якомога більше інструментів. Найкращі з них “підказують”, як потрібно грати. Деякі доводиться “підкорювати”, але в будь-якому разі ви завжди чогось вчитеся. Найбільший комплімент для мене – коли після концерту люди кажуть, що ніколи не чули орган таким, як сьогодні.

– Чи є місця, які ви ще хочете відвідати або де хочете виступити?

– Іноді атмосфера місця надихає більше, ніж сам інструмент, і це робить концерт особливим. Пригадую виступ на острові в Норвегії: мені довелося пересісти на два пороми, щоб дістатися туди. Там жило лише кілька сотень людей, церква була вщерть заповнена, а за консоллю перед очима відкривався краєвид на море. Я навіть не пам'ятаю сам інструмент... Такий досвід іноді цінніший, ніж виступ у найпрестижніших залах великих міст. Мені подобається дивуватися, відкриваючи для себе невідомі куточки світу.

– Подорож до країни, де триває війна, потребує сміливості. Що для вас означає цей візит до Львова?

– Передусім, я вважаю, що ми, як музиканти, маємо відповідальність. Ми можемо боротися за справедливість, навіть через мистецтво. Своєю поїздкою до Львова я хочу висловити солідарність із народом України. Моя мета – подарувати вам частку нашої європейської органної культури, а з іншого боку – вивчити вашу. Культурний обмін надзвичайно важливий; він доводить, що насправді нас більше об'єднує, ніж розділяє.

– Ваша підтримка України під час війни дуже важлива. Ми з теплотою згадуємо ваш концерт у Львівському органному залі разом із вокалісткою Анастасією Старосельською. Наскільки я розумію, саме вона відкрила для вас українську музику. Тепер у вашому репертуарі твори Барвінського, Сильвестрова, Луньова. Що ви думаєте про творчість українських композиторів? Що робить її особливою? Також цікаво почути вашу характеристику органа Львівського органного залу.

– Дійсно, багато про українську музику я дізнався саме від Анастасії. Вважаю, що українська культура занадто довго залишалася в тіні й була недооціненою. Багато українських композиторів легко можуть стати в один ряд із великими європейськими майстрами. Існує дивовижний український репертуар романтичного періоду, а також багато цікавих сучасних творів.

Я дуже радий, що Богдана Фроляк погодилася написати нову ораторію для хору та оркестру для Антверпенського собору – за мотивами чотирьох картин Пітера Пауля Рубенса. Прем'єра відбудеться наступного року.

Щодо органа Львівського органного залу – це дуже універсальний і якісний інструмент. Він чудово звучить у цій залі й дає органісту повну свободу самовираження.

– Розкажіть про програму вашого концерту 1 липня. Чому ви обрали саме ці твори?

– Я вирішив підготувати класичну програму: Бах, Ліст, Франк... Але також хотів провести паралелі із ситуацією в Україні. “Героїчна п’єса” (Pièce héroïque) Франка була написана під впливом франко-німецької війни 1870 року. Я додав до неї спеціальну музичну вставку у фіналі, що символізує перемогу України, аби зробити цей твір XIX століття актуальним сьогодні.

А фінал Дев'ятої симфонії Бетховена в аранжуванні Едуара Батіста я обрав, щоб привітати Україну на шляху до Європейського Союзу, адже це музика нашого європейського гімну. Тож цей концерт – це своєрідний погляд у майбутнє України: перемога у війні та приєднання до Європи!

Спілкувалася Діана Коломоєць

Матеріал вперше опубліковано на https://zaxid.net/