Спокій, вітер і невимовне: роздуми після світової прем’єри Третьої симфонії Івана Остаповича

Львівський органний зал продовжує тримати статус одного з найпотужніших генераторів сучасної української академічної музики. Черговим доказом цього став концерт 29 серпня, де прозвучала світова прем’єра Третьої симфонії Івана Остаповича «Те, чого ніколи не буде», запис якої здійснило Радіо Культура. Цей вечір став простором для музичних рефлексій про фантазію, пам'ять і внутрішні ландшафти, які оживають виключно завдяки звуку. Особливого трепету події додавало виконання Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії – колективу, який знайшов у Львові не лише новий дім, а й унікальний, зрілий і глибокий індивідуальний голос під батутою автора симфонії та головного диригента оркестру Івана Остаповича.

Концертна програма, що складалася виключно з творів Івана, розгорталася як єдиний емоційний маршрут, що розпочався фрагментами його Першої симфонії «Дерево снів» (частинами «Перервана колискова» та «Потаємне»), а також витонченими «Піснями кохання» для струнного оркестру. Останні дивували своєю камерністю й тонкістю: музика майже не переходила межі динаміки mp, тримаючи слухача в стані крихкої ідилії. Маленькі вторгнення на рівні mf порушували цей спокій, а соло арфи на подушці мажорного тризвуку задавало тон щирого, інтимного зізнання. Особливу психологічну напругу створювала й виразна символіка тембрових зіставлень, зокрема вплетення соло труби з сурдиною у «Дереві снів».

Кульмінацією вечора стала Третя симфонія “Те, чого ніколи не буде”. Напередодні премʼєри автор наголошував, що не має наміру навʼязувати слухачам певний сюжет чи емоційний стан. Утім програмна назва кожної з чотирьох частин симфонії усе ж слугувала своєрідним дороговказом для асоціацій. “Що вчувалося мені в дитинстві?”  – перша частина зустрічає слухача проникливим соло флейти, яке нагадує награш флояри. Трактуючи симфонію автобіографічно, одразу уявляєш мальовничу Буковину, де народився і провів своє дитинство Іван Остапович. Повторювана поспівка в межах квінти проростає крізь окремі акорди духових, струнних і литавр, а згодом витончене поєднання челести та кларнета немов промовляє про музику, розлиту в навколишньому світі. У цей момент мені пригадалася історія дитинства іншого композитора – Вольфганга Амадея Моцарта, який малечою вчував музику навіть у рипінні каретних коліс чи карканні ворони. Гіпнотична колискова раптово переривається драматичним епізодом: спалахом, покаранням чи то пересторогою, що створило в залі ефект буквально гайднівського “сюрпризу”. 

“Вітер”. Друга частина побудована на ефекті динамічного наростання, а також взаємодії тембрів і простору. Тремоло великого барабана створює відчуття дихання буревію, який рветься крізь шибки. Симбіоз музики і простору був настільки сильним, що хвилі оркестру фізично відгукувалися вібрацією віконних рам Органного залу. Цікаво, чи задумував такий ефект від початку композитор, а за сумісництвом директор Львівського органного залу? Третя частина “Відстань” дихає простором і специфічною пустотою, проте архітектоніка симфонії витримується бездоганно: усі частини сприймаються як єдине ціле завдяки народній мелодичній інтонації та стійкій тональній єдності, підпорядкованій майже театральній драматургії. Фінал симфонії під назвою “Любов” звертається до традиційних, але від того не менш проникливих інтонацій струнної групи. Тонке нюансування і увага до диригентського жесту артистів оркестру створювали феноменальну чуттєвість. А повторюваний мотив челести нагадав механізм казкової музичної скриньки, яку чи не кожен мав колись удома, і якою так любили бавитися діти.

Третя симфонія Івана Остаповича та весь цей концертний вечір залишили по собі відчуття якогось глибокого, прямо терапевтичного спокою, миті якого в наш тривожний час стають безцінними. Музика, яка так переконливо говорить про втрачене й недосяжне, на кілька годин стає найреальнішим із того, що може пережити слухач у залі. І думається: все змінюється, й дещо справді вже не буде, як колись, але Любов нехай ніколи не опиниться у переліку втраченого. 

Текст: Вікторія Антошевська