Композитор Борислав Стронько: «Ми вимушені розуміти світ дедалі глибше»

У День Незалежності України у Львівському органному залі відбудеться вечір премʼєр українських композиторів, який стане однією з найбільш очікуваних і яскравих подій наприкінці 57-го концертного сезону. Зокрема вперше прозвучить Концерт для фортепіано з оркестром “Печера Платона” Борислава Стронька.

Цей композитор вирізняється особливим умінням бачити звичні речі під новим кутом, поєднувати різні пласти культур та епох, створюючи музику, що звучить гостро й актуально. Серед останніх творів композитора, написаних від початку великої війни – електронні композиції (“Агресія”, “Наш опір”, “Танець вбивчих лебедів”, “Під знаком Марсу”, “Гармонія сфер” та ін.), твори для віртуальних складів, низка творів для домри та ансамблів домр (дует “Плетиво”, Сюїта “Місцями України”), Соната №6 для фортепіано, Соната для гобою та фортепіано, вокальний триптих “Страдальна мати” на вірші Богдана-Ігора Антонича, пʼєса “Blackout” для перемикачів, де також використаний звук генератора; декілька органних пʼєс, Джазова “Польська сюїта”, “Чорний лелека” для альтового саксофона і фортепіано, Сюїта для двох арф “Карпатські вершини” та інші. 

Борислав Стронько поєднує творчість з викладанням музично-теоретичних дисциплін у Національній музичній академії та Київській муніципальній академії музики. Тож з особливим трепетом чекає на сценічний день народження свого музичного дітища у Львові. Напередодні прем’єри Фортепіанного концерту ми поспілкувалися з композитором, аби дізнатися, чого очікувати львівським слухачам від концерту, у назві якого фігурує згадка про давньогрецький міф Платона, і які сенси закодував митець у його цьому творі.

Розкажіть про історію написання вашого концерту для Фортепіано з оркестром “Печера Платона”. 

Це буде абсолютна прем’єра. Роботу над концертом я розпочав у вересні 2024 року, у жовтні розробив конструкцію циклу. Партитуру дописав у червні 2025 року. Викладацька діяльність не сприяла безперервній роботі, тож я працював фрагментами, поступово.

Як не дивно, імпульсом був не стільки текст Платона, скільки відомий фільм «Матриця». Режисери цього фільму зазначали, що міф, точніше метафора Платона про печеру, їх значним чином надихнула. І там, і там йдеться про те, що наша реальність – поверхнева, її можна бачити крізь призму звичних нам образів та добудовувати. Навіть психологи підтверджують той факт, що ми бачимо реальність напряму лишень відсотків на тридцять. Решту ми добудовуємо через наші звички, фантазії, уявлення, які прийняті у суспільстві, або напрацьовані нами. Звісно, мій фортепіанний концерт теж має філософський підтекст. І, в принципі, він за структурою, за побудовою, слідує за логікою тієї оповіді Платона, яка взята з його діалогу “Політія”, що перекладається як “республіка”, “держава”, тому що грецький термін “політія” симетрично не перекладається.

Кожна з частин Фортепіанного концерту має конкретну програму, чи підпорядковується загальному задуму?

Загалом у творі йдеться про осягнення істини. Кожна з частин має авторську назву, але згідно з тією оповіддю Платона, яка є частиною його “Республіки”. Перша частина концерту – “Тіні у печері”. Тобто, йдеться про образи, які ми поверхнево бачимо у нашому світі. Бо коли людина сидить у печері спиною до джерела світа, то тіні сприймає за справжні речі. Друга частина – це “Нестерпне світло істини”. Тут я дозволив собі дофантазувати за Платона, тому що він, звісно, не мав на увазі писати фортепіанний концерт. У цій частині масивне звучання всього оркестру – як сліпуче світло, що навіть трохи мучить. Але воно чергується з розгорнутими каденціями фортепіано, там, де соліст залишається сам на сам із собою, досить усамітнено, інтимно. Майже жодного разу фортепіано не грає разом з оркестром у цій частині. Це нагадує розгубленість людини, яка вже не може нічого бачити, бо засліплена “істиною”, не здатна насправді її побачити, і тому самозаглиблюється. Зрештою це те, що було зроблено в наступну, після античної, епоху: самозаглиблення людини у християнській культурі, у культурі релігій цього періоду, як свого роду спроба розібратися в собі. Це як питання: “Чому я не можу осягнути цей світ? Може я сам заплутаний в собі? Треба в собі розібратися!” – тобто, присутня певна рефлексія. І нарешті третя частина концерту – “Речі в істинному світлі”. Коли ми звикаємо до цього сліпучого сонця, справжнього, а не того, що притьмарене стінами печери, то ми починаємо бачити світ таким, як є. 

У чому, на вашу думку, актуальність цієї метафори? І яка ідея все ж є провідною? 

Звісно, у Платона це містилодосить відповідні, наївні, згідно того часу, уявлення, але ж це можна перенести на наукове пізнання світу. Тобто, коли воно пристає на правильну методику (це вжене “ідея” Платона, а принцип існування кожної речі), ми поступово осягаємо світ. Наприкінці третьої частини в партитурі написано грецькою “ἡ τοῦ ἀγαθοῦ ἰδέα” (тон агато ідея). Це означає “ідея Блага”, тобто якогось верховного добра. Але коли я читав про це текст німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, який дуже добре знав грецьку мову, все виявилося складнішим. Це ідея Придатності, якщо це не занадто прозаїчно. Або найкраще сказати “ідея Злагоди” як верховний принцип існування, коли ми можемо не просто існувати самі по собі, але й бути у злагоді з усім іншим. Тоді, дійсно, ідея Блага і ідея Придатності між собою перетинаються досить гармонічно. Ідея усього Фортепіанного концерту – це поступове осягнення цього світу, налагодження гармонії всередині себе. 

Що стало відправною точкою для написання концерту – платонівський міф, фільм, чи може певні давні думки, асоціації?  

Резонанс між цим усім, скажімо так. Буває так, що книжка, прочитана сама по собі, бродить десь у підсвідомості, даючи відчуття, що колись вона ще вистрибне на світ Божий, ще зіграє якусь свою партію як інструмент в оркестрі. Але тоді потрібен каталізатор процесу, підсилювач. Таким каталізатором став фільм «Матриця».

Тобто відбувся резонанс цих двох художніх текстів. Бо фільм десь також можна вважати текстом, тільки з візуальною складовою. Ось так воно якось спрацьовувало.

Чи уявляли ви конкретного соліста чи оркестр, у виконанні якого хотіли почути премʼєру цього твору?

Здійснити премʼєру мені запропонував Іван Остапович у приватному листуванні. Коли планувалося виконання моєї Другої симфонії, він спитав, чи не маю я ще партитур, можливо, невиконаних. Я згадав про те, що дописую цей Фортепіанний концерт. Таким чином у мене звʼявився стимул його завершити, щоб премʼєра відбулася вже цього літа. 

Ваші композиції зазвичай дивують певним жанровим і стильовим переосмисленням, поєднанням нетипових елементів, ідей, “мостів” між епохами. Що можете сказати про форму і стиль цієї музики?

Є така музична техніка як додекафонія (грецької “додека”  – дванадцять,” фонос” – звук. Але це не шенбергівська додекафонія. Справа в тому, що тут ще й був третій текст — Олексія Войтенка. Я прочитав його книжку про теоретичні аспекти додекафонії. І мені там дуже сподобалася думка, що ця техніка ще може бути змінена залежно від спрямувань музикантів. Я додекафонію повернув зовсім не по-шенбергівськи, а просто став її поділяти, скажімо, на порції зі звичайних ладів, включно з давньогрецькими. Тобто парадокс був в тому, щоб техніку, якій лишень сто років, поєднати з ладовим мисленням давніх греків. Тобто, зімкнути полюси сучасного і стародавнього.

Чому цього захотілося? Тому що є філософські та й мистецькі проблеми, які залишаються вічно актуальними. Наприклад, є число 12. Воно само по собі сакральне в багатьох культурах: хочеться поділяти рік на 12 місяців, а години в добі двічі по 12, підтягнути під число 12 знаки зодіака, хоча їх насправді 13 і так далі. Крім того, це ж піфагорійська ідея. Бо Піфагор – це, самісінький початок високого філософського мислення для Європи. Й Платон згадує про нього з великою повагою. Тобто це той принцип, що законам числа і форми підкоряється все наше буття. Значною мірою сучасна наука до цього йде, а комп’ютер є просто втіленим торжеством піфагорійської ідеї того, що все можна передати через число або співвідношення.

Перша частина концерту має досить довільну форму. Тобто вона виростає з таких собі кришталевих пасажів фортепіано і потім поступово додекафонна серія формується до кінця частини, ніби фортепіано слідує за тінями звуків. Друга частина – це перший варіаційний цикл з двох, тому що фактично наступним варіаційним циклом є третя частина. Можливо це унікально, а можливо я просто не знаю прецедентів, коли дві частини фортепіанного концерту з трьох – варіаційні цикли. Але у другій частині це переклички оркестру та фортепіано, а в третій частині – послідовність ансамблей: флейта з фортепіано, гобой з фортепіано, потім два інструменти з фортепіано – по два кларнети, фаготи з роялем, а потім по три, по чотири інструменти з фортепіано; й нарешті струнна група з роялем. Наприкінці повернення тутті, але вже не на противагу солюючому інструменту, а як загальне злиття фортепіано з оркестром.

Тобто все йде до драматургічного крещендо?

Звісно, воно досягається поступовим наростанням і додаванням дедалі більшої кількості інструментів. Отож це варіації на серію, як у другій частині, так і у третій. Тільки в другій частині серія поступово змінюється без зміни фактури, а в третій серія практично не змінюється, натомість фактура весь час плинна і мінлива. Це відповідає одній з ідей філософії Платона: поєднанню плинного та незмінного планів Буття.

А як виглядає інструментальний склад оркестру? Чи має в собі щось екстраординарне?

Оркестр цілком собі класичний. Перша версія до листування з Іваном Остаповичем була націлена на потрійний склад оркестру, але з огляду на можливості оркестру Луганської філармонії я розробив редакцію твору для парного складу. Особливо екстраординарного в оркестрі нічого немає, хіба що вібрафон, який, можливо, звучить незвично як для музики, що “трохи про античність”. Але ж у Давній Греції не було й ані симфонічного оркестру, ані роялю.

Ви чудово вербалізували ідею Концерту “Печера Платона”. І, звичайно, кожен трактуватиме, розкриватиме її ще й крізь призму власного сприйняття. А що стосується емоційного стану, з якими емоціями глядач мав би покинути залу? Що, на вашу думку, відчуває людина, осягнувши істину?

Навряд чи внаслідок виконання фортепіанного концерту хтось осягне філософські істини. Для мене це важливий резонанс форм, між побудовою цієї оповіді Платона і сенсами сучасної культури. До речі, поняття “форма” для стародавньої античної культури має інший зміст, ніж для нас. Ми говоримо: “Форма та зміст”, й для нас це виглядає як пляшка та рідина у ній.. Але для стародавніх греків форма співвіднесена з матерією.Тобто матерія – це щось не оформлене, а форма – це та структура, яку отримала матерія. Була глина – стала амфора, був мармур – скульптор надав йому форми статуї. 

Будьмо реалістами: більшість відвідувачів концерту напевно залишиться у стані нерозуміння, але я хочу, щоб принаймні частина слухачів відчула деяке здивування – що це незвично, що слід над цим подумати, налаштуватися на філософський стан.

Чому здивування для мене тут дуже принципове? Найвідоміший учень Платона – Аристотель – вважав, що здивування – це початок філософського розуміння світу. Наприклад, ми бачимо траву або дерева, і нас це не хвилює. Але той, хто здивувався – “як це дивно, що вона саме зелена, що вона саме так просте, що в неї такі пахощі, що вона підтримує життя худоби” і так далі – той, хто почав дивуватися навіть звичайним фактам, той бачить проблему, яку треба зрозуміти, той хоче бачити глибину цього світу. Тому мені хотілося б, щоб цей емоційний стан здивування, дещо наївного, але по-своєму глибокого, залишився від концерту. Стан загадковості, така собі енігма. 

Як співвідносяться між собою настрої та динаміка у різних частинах?

Стан першої частини – імпресіоністична зачарованість, здивованість. Друга частина драматична. Вона найбільш конфліктна, бо це грізне звучання оркестру і дуже смиренне, вразливе соло фортепіано. Це найбільш емоційна частина з високою амплітудою контрастів. Стан третьої частини – інтелектуальний азарт, коли пізнання втягує людину, на початку ніби емоційно нейтральну; а потім накопичується свого роду сп’яніння від того, що ти дедалі більше розумієш світ. І тут не про спʼяніння від алкоголю чи інших речовин. До слова, саме по собі сприйняття музики і підтримка організмом наших зусиль щодо цього – це виділення деяких опіантів – легкого наркотика, який підбадьорює наші подальші зусилля. Такий от безпечний допінг, налаштований природою. 

Поруч з вашим твором, на концерті 24 серпня символічно звучатиме світова премʼєра симфонії Сергія Пілютікова “Та що танцює з вітром”, яка присвячена Україні. Крізь призму оригінальної концепції свого Концерту для фортепіано, що полягає у “виході з печери”, чи бачите ви якісь паралелі з сучасним українським суспільством?

Цікаве питання. Нещодавно я сам про це задумався. У цьому творі від початку не було якоїсь актуальної політичної чи історичної складової, але її можна, за бажанням,  знайти. Бувають вічно актуальні речі, наприклад, дорослішання. У чомусь це також музика про дорослішання. Людина через внутрішнє випробування поступово прозріває і бачить світ по-дорослому: у його складності, але й у його впорядкованості також. 

Українці, особливо захисники на фронті, зараз перебувають у стані суворих випробувань. Обстрілів та руйнувань зазнають мирні міста. Але це сприяє тому, щоб глибше осмислити світ. Моє дитинство пройшло ще в радянському союзі, де жили в інших настановах, тож переосмислення цього світу в мене колись сталося і в дечому продовжується і зараз. І це нормальний процес, стан внутрішнього пошуку. Ми переконалися, що світ, мʼяко кажучи, складніший, ніж ми бачили і ті, хто є нібито нашими вірними союзниками можуть поводитися інакше, ніж ми передбачали. Але справа в тому, що так відбувається дорослішання нашого суспільства, крізь такий складний шлях, виклики, небезпеку. Ми вимушені розуміти світ дедалі глибше, позбавлятися від одних міфів і конструювати якісь більш досконалі, а можливо, навіть дійти істини – будемо сподіватися на це. Концерт про те, що випробування відкривають очі на щось більш глибинне, надійне, справжнє.

Спілкувалася Вікторія Антошевська

Стаття вперше опублікована на kyivdaily.com.ua