“Ми відкриваємо величезний пласт досі невідомої української музики”, – Марія Пухлянко, піаністка та викладачка, про те, як твори вітчизняних композиторів завойовують сцену
- 1 день тому
- Читати 11 хв
Оновлено: 11 годин тому
Марія Пухлянко – лауреатка численних піаністичних конкурсів (зокрема Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця, Міжнародного конкурсу імені Миколи Лисенка, а також конкурсів у Німеччині, Франції, Канаді) й засновниця фестивалю “Династія” та конкурсу “UKE-PIANO”, кандидатка мистецтвознавства. 9 серпня вона разом зі своїми учнями, студентами та випускниками Національної музичної академії України, гратиме фортепіанні твори Миколи Лисенка на концерті у Львівському органному залі. Перед виступом поговорили з піаністкою про її унікальну музичну династію, справжню роль і трансформацію конкурсів у сучасному світі, масштабний мультимедійний двотомник із досі невідомими творами Миколи Лисенка, а також про те, як мистецтво допомагає триматися і виховувати молодь в умовах війни.
Звичне середовище
– Пані Маріє, ви з музичної родини, маєте відомих батьків: батько – композитор і піаніст Євген Пухлянко, мати – теж піаністка, професорка Тетяна Рощина. Ви зростали в музиці. Але чи ця творча атмосфера вдома передбачала, що ви будете займатися виключно музикою, чи все-таки були нюанси?
– Так, у мене абсолютно музична родина, і не тільки батьки, а й бабусі та дідусі – у мене в родині всі піаністи. Моя бабуся, Аза Рощина, була професоркою Київської консерваторії і працювала там багато років. Олександр Александров – мій дідусь, він був завідувачем кафедри, дириґентом, науковцем, дуже відомим піаністом, і залишив по собі велику плеяду учнів, які й по сьогодні продовжують його школу. Звісно, з дитинства в домі завжди звучала музика, бувало багато цікавих талановитих людей, видатних особистостей. Ця атмосфера завжди сприймалася як щось рідне, звичне середовище.
І для дитини – зараз я вже сама маю дітей і можу про це говорити – це створює дві перспективи. З одного боку, ти постійно перебуваєш у цьому середовищі, і це твій природний стан. З іншого боку, дитині, яка приходить у музику ззовні, буває цікавіше, бо вона сприймає це, як щось нове, незвичне, і вчитель має багато важелів, щоб зацікавити її таким музичним світом, з яким вона ще не стикалася. А оскільки я зростала в цьому середовищі, для мене це було просто життя. Тому мої батьки намагалися з дитинства пропонувати мені багато інших занять. Наприклад, я займалася в дитинстві і танцями, і театром, і мовами, і всім, чим завгодно – певно, для того, щоб у мене був вибір. Адже батьки чудово розуміли, що таке наш професійний музичний хліб: праця, самодисципліна, багато рамок, у які ти сам себе заводиш задля досягнення мети, коли маєш бути повністю в роботі, яка є не просто професією, а способом життя.
Тому в юнацькому віці переді мною постало питання: чи йти все ж таки музичною стежкою, чи обрати щось інше. Але я не можу сказати, що вагалася надто довго: у певний час, коли мені було років 13–14, я вирішила, що для мене це – музичне училище, ніякого іншого життя я собі не уявляла. Навчалася я завжди в Києві. Звичайно, були і стажування, і поїздки багатьма іншими країнами, але офіційно я завжди залишалася в Києві – це була моя принципова позиція з самого початку. Я не хотіла їхати кудись, залишати рідне місце і рідну країну. Мені завжди здавалося, що моє місце тут.
Конкурси – не самоціль
– У вашому професійному “багажі” багато конкурсів і великий досвід перемог на піаністичних змаганнях: Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця, в Парижі, в Німеччині. Чому вас навчили ці конкурси і як цей досвід допомагає вам сьогодні готувати власних учнів?
– Конкурси – це проблема, яка у XXI столітті повністю огорнула музикантів. Я вже потрапила в те покоління, яке мусило брати участь у конкурсах, хочемо ми цього чи ні, адже це один із форматів функціонування виконавця сьогодні. Оскільки я стикалася з цим упродовж навчання з дуже раннього віку, то, подорослішавши, почала замислюватися: чи обов'язково це мусить бути, чи існує якийсь варіант обійти систему конкурсів? Саме тому моє дисертаційне дослідження (Марія Пухлянко – кандидатка мистецтвознавства) було присвячено питанням конкурсів і фестивалів: яким чином це впливає на піаніста, чи потрібно це, чи є обов'язковим тренінгом для молодого виконавця.
Зараз для мене абсолютно очевидно, що конкурси дуже багато чого дають, але стовідсотковий результат для освіти й виховання молодого виконавця залежить від цілей, які перед ним ставляться в кожному конкурсі, і від ставлення до конкурсу як до етапу професійного зростання, а не як до самоцілі. Зараз це питання вже трохи змінюється, переформатовується розуміння: якщо ти не виграв якийсь конкурс, на цьому не закінчується життя, зокрема й професійне. Мусять бути чітко поставлені цілі, заради яких ти крокуєш на конкурси, майстеркласи чи фестивалі. Тобто все це не є самоціллю, а є виключно етапом, завдяки якому ти набираєш репертуар, тренуєш пам'ять, увагу та нервову систему. Адже витримувати великий конкурс – це не питання одного дня.
Ви згадали конкурс Горовиця. Нещодавно, у квітні, я проводила свій фестиваль "Династія", який цього року був уже десятим ювілейним, і відкриття цього фестивалю ми присвятили саме Горовицю та вже дорослим музикантам, виконавцям і викладачам, які свого часу пройшли крізь цей конкурс. Серед учасників концерту-відкриття фестивалю "Династія" в Національній філармонії України були дуже знані імена сучасних піаністів: Дмитро Таванець, Артем Ляхович, Інна Солодотенко, інші. Тобто всі вони – лауреати конкурсу Горовиця, який свого часу був навіть не трьо-етапний – турів було більше, адже був і відбірковий тур, і фінал із оркестром, що постійно варіювався.
У рік, коли я брала участь у конкурсі, фінал був одним із найжорстокіших. Ми мали грати два концерти поспіль – класичний і некласичний. Були роки, коли між ними була відстань у день чи два, а в моєму випадку можна було лише вийти зі сцени на хвилину, попити водички і повернутися на наступний концерт. Це був дійсно жорсткий і дуже професійний конкурс. На жаль, за останні роки – спочатку через ковід, а тепер під час війни – ми залишилися без таких професійних випробувань. І моїм учням, які зараз навчаються в Національній музичній академії, важко уявити, що таке трьох- чи чотириетапний конкурс. Саме тому ще після ковіду, до початку повномасштабної війни, ми встигли організувати в рамках згаданого фестивалю "Династія" конкурс у Києві – UKE-PIANO (Юке-Піано). Навесні відбувся вже п'ятий, ювілейний конкурс, у якому останні два рази ми намагаємося зробити оркестровий тур. Концерт для фортепіано з оркестром – це прекрасний жанр, і моє глибоке переконання, що молоді виконавці мають навчатися грати з оркестром. І зробити це можна тільки граючи з оркестром і ніяк інакше. Тому ми намагаємося тримати цю планку.
Викладання – мистецтво традиції
– Коли ви зрозуміли, що хочете викладати і передавати мистецтво гри далі, тобто бути не лише виконавицею, а й педагогом, наставником? Як це у вас відбулося – органічно чи через якесь конкретне рішення?
– Оскільки я зростала в родині не лише піаністів, а й викладачів, ця діяльність займала велику частину життя всієї родини. Наприклад, моя бабуся Аза Рощина сприймала дуже близько до серця виступи своїх студентів. Я ще зовсім маленькою пам'ятаю, як ми сиділи в залі на іспитах чи концертах, переживаючи всі ці нервові ситуації. Ця викладацька складова супроводжувала мене з раннього дитинства, коли я ще й не думала, що сама стану музиканткою. А під час навчання в консерваторії якось само собою склалося, що ми, студенти, грали один одному, я навіть трохи займалася зі своїми однокурсницями як молода колега. Це мене завжди цікавило, і не можу сказати, що це рішення прийшло в якийсь один момент.
Мені здається, що будь-який музикант рано чи пізно звертається до викладацької діяльності. Мистецтво, з яким ми маємо справу, – це в першу чергу мистецтво традиції. Тому музиканти у світі – це дуже часто професія на все життя. Поняття піти на пенсію чи на якийсь відпочинок у нас у більшості випадків відсутнє, бо людина не сприймає це як роботу, куди можна прийти зранку, піти ввечері і забути. Музика – це те, що живе в нас постійно, 24/7, і ми не можемо це відокремити. І виконавська, і викладацька діяльність для мене – це просто складові стовідсоткового життя людини.
– Ви викладаєте в Національній музичній академії і маєте величезний досвід роботи з молоддю. Що для вас є найголовнішим у вихованні молодого піаніста чи піаністки?
– Наша музична освіта триває так багато років, і я завжди запитувала себе: чому стільки часу ми маємо навчатися музиці? Насправді це абсолютно виправдано, бо музична освіта має бути етапною. Викладачі, які працюють з дітьми, і викладачі середньої ланки (коледжів) – це одна робота і певний психотип учня. А викладачі вищих навчальних закладів – зовсім інша історія, бо до нас потрапляють уже дорослі, майже сформовані виконавці. Тому великий відсоток часу ми маємо витрачати не лише на професійні навички, а саме на людські.
Я завжди кажу своїм студентам: грати на роялі – це вже ваша справа. Професійні навички ми можемо коригувати й розвивати, але є безліч інших деталей, які визначатимуть, якими фахівцями ви станете. Головна мета нашого навчального закладу – випустити передусім освічену й інтелігентну людину. Це перший прапор, який ви маєте нести в житті: бути інтелігентною та повноцінною особистістю. Музика розвиває саме ці якості.
На сцені завжди чутно – хоч би як швидко, чисто чи показово грав молодий виконавець, – якщо він справжній як особистість, це відчувається. Працюючи членкинею журі на різних конкурсах, я завжди звертаю увагу на головне: чи підеш ти на концерт цього виконавця знову? Конкурсний забіг – це одне, а глибина твого мистецького відчуття – зовсім інше. Прекрасно, коли це збігається, але так буває не завжди. Тому межа між конкурсними змаганнями і вихованням себе як мистецької особистості має бути завжди під контролем.
– Як ви з учнями обираєте репертуар? Чи у студентів є свобода самостійно вибирати твори?
– Звичайно. Коли людина потрапляє на дорослий етап навчання, дуже важливо знайти свою індивідуальну особливість, те, що цікавить найбільше й відповідає темпераменту та зацікавленостям. Але водночас має бути й широкий кругозор. Часто буває так, що до нас потрапляють студенти, які не мали змоги познайомитися з певними пластами класичного репертуару. Їм хочеться грати щось певне, програмні вимоги при цьому можуть відходити на другий план, і ми намагаємося латати ці прогалини, знаходячи паралельно індивідуальні репертуарні вектори.
Крім того, зараз ми відкриваємо величезний пласт абсолютно досі невідомої української музики. І коли я кажу "ми", я маю на увазі не лише себе, свій клас чи кафедру, а всіх українських виконавців, які одностайно підтримують ідею відроджувати український репертуар – як новий, так і старий, з будь-яких епох. Ми з чоловіком-флейтистом Антоном Кушніром щороку маємо чудову нагоду відвідувати відомий фестиваль у Німеччині, де завжди презентуємо українську програму або музику композиторів, які народилися чи мали відношення до України.
Наприклад, є відомі брати-флейтисти й композитори Допплери, які народилися і виросли у Львові. Коли ми озвучуємо цей факт у Європі, це завжди викликає зацікавлення та здивування. Той же Микола Лисенко здобував освіту в Лейпцизі паралельно зі згаданим Допплером, який на той момент уже був відомим музикантом і дав Лисенку квиток у європейське середовище, фактично благословивши на композиторську діяльність. При цьому Лисенко повернувся до України і побудував тут професійну освіту. Такі взаємозв'язки з європейською школою дуже тісні, але про них знають ще далеко не всі.
І на цьому ми намагаємося робити акцент, коли буваємо в різних країнах Європи. Наші колеги завжди запитують із подивом і зацікавленням: "Як же так, чому ми цього не знали?" Пояснюємо чому. Повертаючись до молоді та конкурсів, майже всі українські конкурси сьогодні мають обов'язковою складовою український твір, і це чудово. Ніколи раніше українська музика не виконувалася так масово.
Сьогодні є з чого вибрати – величезна кількість як сучасного репертуару, так і музики для дітей та дорослих. У нашому конкурсі UKE-PIANO ми теж прописуємо в положенні обов'язкову наявність українського твору. Завжди приємно, коли конкурсанти представляють українську програму з різних епох або твори одного композитора. Наприклад, коли святкували пам'ятні дати Віктора Косенка, у якого дуже багато фортепіанної музики, на конкурсі звучали програми, що складалися виключно з його творів. Цей репертуар дуже багатий, і мені надзвичайно імпонує, що молоді піаністи активно реагують на це, шукають те, що їм цікаво, і представляють українську музику на поточних заняттях, конкурсних прослуховуваннях та сольних концертах. Тобто це такий пласт, який вже є, з ним працюють, і його виносять на сцену.
Відомий невідомий Лисенко
– Концерт 9 серпня у Львівському органному залі матиме в програмі виключно твори Миколи Лисенка. Розкажіть, чому обрали саме цього композитора?
– Ця історія розпочалася близько півтора року тому. До мене звернулися представники видавництва "Музична Україна" з ідеєю видати фортепіанну спадщину Лисенка. Для піаністів це абсолютний скарб, тому що Лисенко, навчаючись як піаніст, розпочинав свою композиторську діяльність і все життя залишався з цим інструментом.
Це мультимедійне нотне видання у двох томах. Біля кожного твору розміщено QR-код, за яким можна послухати твір. Це дуже зручно, тому що серед творів є відомі, але є й абсолютно невідомі.
Саме тому був створений цей проєкт “Микола Лисенко. Перезавантаження”, який включав у себе видання двотомника, звукозапис і презентацію творів на різних майданчиках. Рік тому ми мали змогу співпрацювати з прекрасним звукорежисером Андрієм Мокрицьким, який записав деякі твори Лисенка, яких не було знайдено у фондах Українського радіо.
Наша команда з семи виконавців – студентів, випускників і молодих співробітників кафедри спеціального фортепіано №2 Національної музичної академії – презентувала фортепіанні твори Лисенка. Був запис для видання, аудіо доступні на YouTube, а восени минулого року ми здійснили презентацію цих творів великими концертами. Навесні цього року фестиваль "Династія" закривали Днем Лисенка, який включав в себе три події на різних локаціях Національної філармонії. Заключною подією фестивалю став саме цей великий концерт, де на сцені було три рояли. Окрім музики звучали історії з життя родини Лисенків, які презентував правнук композитора Микола Віталійович Лисенко – український дириґент, волонтер, музикант, активіст. Все це було заплановано дуже красиво, але в Києві почалася одна тривога за іншою. І, на жаль, цей останній концерт ми вимушені були перенести в укриття. В Національній філармонії України зараз чудове укриття, яке водночас є музичним салоном, тому деякі концерти (коли це не великі оркестри) можна перенести туди.
Наприкінці цього концерту виникла ідея, що ця музика має прозвучати у Львові. Мені дуже приємно, що пан Іван Остапович (директор Львівського органного залу – ред.) запропонував нам провезти цей проєкт до Львова, і сподіваюся, що це буде справжнє задоволення для львівської публіки. Адже це абсолютно європейська, романтична музика, в якій постійно присутній український колорит, українська традиція, співочість і дуже рідна душа.
– Чим ця музика може захопити слухача і, можливо, навіть трішки розширити його кругозір? Бо ви кажете, що будуть виконуватися твори, які не так часто звучать на великих сценах – чи стане це відкриттям для пересічного слухача?
– Звичайно. Фортепіанна спадщина Лисенка виявилася дуже великою, і навіть професійні піаністи знають далеко не все. На сценах найчастіше звучать окремі твори, а не все, що ми можемо представити, навіть у форматі двогодинного чи тригодинного концерту (запис для мультимедійного видання тривав майже три години).
Для непрофесійного слухача, який прийде в зал послухати фортепіанну музику, я хочу наголосити: це романтична музика. Вона представляє всі романтичні ідеї — це вихор емоцій, почуттів, різних форм кохання, адже майже всі твори мають тематичні назви. Водночас ця музика абсолютно європейська. По-перше, ми живемо в Європі й давно є європейською країною, по-друге, Лисенко здобував академічну освіту в Лейпцизі, де були композитори й піаністи такої ж романтичної спрямованості.
Щодо виконавських труднощів – фортепіанна музика Лисенка дуже віртуозна, у нього майже немає простого репертуару. Піаністи, які її виконують, повинні бути майстрами своєї справи. Як і будь-яка віртуозна музика, вона захоплює слухача і веде за собою.
Людина, яка відвідує концерт класичної та фортепіанної музики, зможе оцінити цю справжню романтичну віртуозність – подекуди салонну, а подекуди розраховану на дуже великий зал. Адже фактура й образи в цій музиці відповідають творчості Шопена, Ліста, Шуберта, Шумана, Мендельсона – усім добре відомим нам романтичним композиторам.
Освіта не чекає
– Що допомагає триматися вам і вашим учням у нинішніх важких умовах війни, що підтримує ваш моральний дух щодня?
– Ви знаєте, для багатьох людей, які залишаються в Україні всі ці роки від початку війни, поставало питання: їхати чи не їхати? Маючи багато друзів і колег у різних куточках світу, майже після кожного обстрілу ми отримуємо пропозиції приїхати до них. Але ми не втомлюємося повторювати: хтось має бути тут. Тут багато людей, тут є діти, які мусять зростати й отримувати прекрасну освіту, і ми маємо тримати цю освіту всіма можливими силами.
У наших сучасних умовах це надважка справа. Але якщо ми опинилися в такій ситуації (а ніхто не міг передбачити, що таке станеться на нашому життєвому шляху), ми не маємо просто сидіти й чекати. Ми повинні щодня запитувати себе: що я можу зробити для своєї батьківщини, для своїх дітей, для учнів, студентів і слухачів, які приходять до зали хоча б на годину відволіктися від новин і підтримати свою нервову систему?
Ми маємо щиро триматися одне за одного, без сподівань щось здобути особисто для себе. Треба вистояти і підтримувати одне одного. Це тверда й стійка позиція, якої ми дотримуємося. Саме тому ми намагаємося створювати для студентів такі умови, щоб вони мали мотивацію, вихід для енергії та розуміли: навчання і освіта не чекають, вони відбуваються тут і зараз, незважаючи ні на що.
Розмовляла Діана Коломоєць
Матеріал вперше опубліковано на https://mus.art.co.ua/
Коментарі