Музичний потік свідомості

Симфонічний діалог: від “Потоку свідомості” до “Те, чого ніколи не буде” 

10 жовтня у Львівському органному залі прозвучали дві особливі симфонії. Їхнє виконання пов’язане з різними напрямами діяльності інституції, спрямованими на розвиток і популяризацію української академічної музики. Один із них – відкриття маловідомих сторінок творчості композиторів і повернення їхніх творів до активного концертного життя. Інший – підтримка сучасних авторів і розширення симфонічного репертуару. З 2019 року Львівський органний зал замовляє твори українським композиторам, а останні 4 роки велику увагу приділяє саме замовленню симфоній. 

Перший напрям у програмі вечора представила Симфонія № 2 “Потік свідомості” Юрія Шаріфова, академічна творчість якого залишається маловідомою широкому загалу, а другий – Симфонія № 3 “Те, чого ніколи не буде” Івана Остаповича, сучасного композитора, дириґента та директора Львівського органного залу. Водночас кожен із цих творів має власну, глибоко особистісну історію, що визначила його неповторну образність та емоційну атмосферу мистецького вечора.

Першою прозвучала симфонія виконавця, педагога, музикознавця і композитора Юрія Шаріфова “Потік свідомості”, яка й дала назву програмі. Іпостась автора як академічного композитора для багатьох знавців і друзів митця – маловідома. Адже його сприймають як рок-музиканта, кращого бас-гітариста України, який сприяв сценічному успіху естрадних колективів та практики джаз-, рок- та поп-музики для вишів, члена координаційної ради з питань джаз-, рок- та поп-музики Міністерства культури і туризму України. Тому в залі, окрім доньки композитора, Сюзанни Кубацької-Шаріфової, були присутні його друзі й колеги з естрадних сцен, для яких симфонічна творчість Юрія Шаріфова була справжнім відкриттям.

Утім Шаріфов – високопрофесійний музикант, який здобув вищу освіту з трьох спеціальностей: скрипаля, музикознавця та композитора і є членом львівської організації Спілки композиторів України. Як академічний композитор, він формувався на взірцях авангардної творчості митців шістдесятників і наступних генерацій, що в умовах “залізної завіси” та радянських ідеологічних обмежень було вкрай непросто. Як згадував митець в одному з інтерв’ю, подібної музики “…у масовому продажу не було, але, хто хотів, то міг дістати – просто треба було знати місця. От у Москві за Союзу був Клуб Спілки композиторів. Вони видавали на фірмі “Мелодія” різну радянську авангардну музику, малими тиражами, лише для себе. І в кіоску при Клубі це все можна було купити. Прибалтійські відділення “Мелодії” теж видавали цікаві речі, наприклад, Арво Пярта. Я це все збирав і купляв. У Ташкенті теж записували своєрідну музику”.

Зрозуміло, що твори композитора звучали в тематичних музичних програмах, зокрема на фестивалях КиївМузікФест та “Контрастах”. Здебільшого це зразки електронної музики: електронні фантазії “Soundspaces” (“Звукові простори”), “Per tre quartetti” для синтезатора і струнного оркестру тощо.

Однак одночастинна симфонія №2 “Потік свідомості” належить до суто акустичних композицій для симфонічного оркестру. Вона виконувалась понад 20 років тому на львівській філармонійній сцені під орудою Романа Филипчука. Тепер же вона прозвучала у прочитанні Івана Остаповича силами Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії. 

Твір постав у складний для композитора час, тому його зміст віддзеркалює драматургію напружених роздумів та складну амплітуду емоційних станів. Будучи людиною винятково відкритою, натхненною, світлою, Юрій Шаріфов прагнув затушовувати власні проблеми. І навіть тут, в музиці, превалює медитативність, яка чергується зі стриманою сповідальністю, діалогічністю пластів і тембрів. У розвитку можна спостерігати повторність коротких мотивів, остинатність (як зосередженість на генеральній думці і нерозв’язності проблеми), нашарування контрастних за ритмом і звуковим матеріалом мелодичних пластів, скупчення щільних акордових кластерів, чергування фаз активного розвитку і медитативного фугато, строго організованого матеріалу і алеаторики, вторгнення лиховісного образу (труби, литаври, тромбони, ударні) і неземні та крихкі інтонації марімби та флейти, діалоги дерев’яних духових на тлі примарного педального тла струнних. Автор демонструє володіння потужним арсеналом найсучасніших композиторських засобів для втілення винятково складного і багатоликого за змістом та драматургією змісту Симфонії, де парадоксально переплелися найтонші, найінтимніші емоційні стани, виражені через максимально задіяне тембральне і фактурне багатство симфонічного оркестру.

Винятково співзвучною до цього твору у програмі стала Симфонія №3 “Те, чого ніколи не буде” Івана Остаповича. Вона також прозвучала повторно: її першовиконання відбулося 29 серпня в його авторській програмі. Зміст композиції, окреслений автором, спонукає до роздумів, алюзій, особистісних паралелей, багатозначності та мінливості сенсів і образів. Це чотиричастинний твір з промовистими назвами, кожна з яких відтворює більшою мірою символ, а не образ:

1.    “Що вчувалося мені в дитинстві?”

2.    “Вітер”

3.    “Відстань”

4.    “Любов”

Цикл наскрізно об’єднаний жанрами колискової і ліричної пісенності, проте вони представлені мотивно, фрагментарно, більше натяками і відлуннями, ніж цитатами. Ілюзорність і водночас особистісність програмних заголовків зумовлюють тонку тембральну гру на рівні пуантилізму, медитації, педальних звучностей, дібраних і виважених з ювелірною влучністю: frullato труби і тихі медитативні мотиви на glissando, фанфари і кантилена у струнних, флейта, blocco di legno і педальні звучності, тремоло низьких струнних і литаври, остинатні мотиви скрипок і челести. Незважаючи на фрагментарність, мінливість, тривалі тихі медитативні та остинатні розділи, автор і дириґент в одній особі вибудував струнку наскрізну драматургію цілого, ведучи слухача від стану до стану, від емоції до емоції через увесь цикл.

Програма вечора “Потік свідомості” об’єднала два винятково витончені, інтимні, тендітні за образністю твори, до того ж принципово різні за концепцією. Напевне, саме тому слухачі вслід за оркестром і дириґентом не просто пройшли, а прожили, провідчували і з захопленням сприйняли цю неймовірну палітру емоцій, подаровану двома новітніми симфонічними творами українських авторів.

Текст: Роксолана Гавалюк

Фото: Олександр Кириловець

Матеріал вперше опубліковано на https://zbruc.eu/