28 квітня на сцені Львівського органного залу відбулася чергова історична премʼєра. У концертному виконанні за участю симфонічного оркестру Луганської філармонії, чоловічого хору «Гомін» та провідних солістів Львова прозвучала легендарна співогра Михайла Вербицького за пʼєсою Івана Гушалевича «Підгіряни». Чому легендарна? Бо в другій половині ХІХ століття ця вистава на Галичині справила справжній фурор: лише за життя Вербицького була поставлена 70 разів, а в 1918 році в Києві відбувся її 500-тий (!) показ. У 1865 році на конкурсі, організованому Театральним комітетом товариства «Руська бесіда» у Львові, авторам «Підгірян» заслужено присвоєно першу премію. Крім цього, співогра звучала у Варшаві, Петербурзі, а деякі відомості свідчать про переклад пʼєси чеською мовою спеціально для постановки у Празькому народному театрі. Тодішні театральні критики приписували весь успіх вистави саме музиці отця Михайла Вербицького. Тому сьогодні місія відродити її звучання стала такою важливою для виконавців та організаторів проекту. Музика до «Підгірян» постала в новому оркеструванні харківського композитора Володимира Богатирьова та в прочитанні знаного музичного першовідкривача, львівського дириґента Івана Остаповича. Подія в рамках циклу Історичних концертів, покликана познайомити сучасну публіку не лише з музичним світом Галичини ХІХ століття, а й з історичним контекстом тої доби, неповторним колоритом, побутом та особливою мовою, якою послуговувались у минулому.
Титульна сторінка клавіру співогри М.Вербицького “Підгіряни”. Джерело.
Від 1784 по 1918 рік регіони сучасної західної України входили до складу багатонаціональної Австрійської імперії, що не могло не позначитись на суспільному та культурному житті українців. На відміну від територій, що опинилися під окупацією Російської імперії, тут українці почували себе вільнішими у своїх поглядах, та, на жаль, не самостійними. Для української нації панування Габсбургів не було однаково й однозначно сприятливим протягом усього понад 100-літнього періоду. Крім того, величезним на цих землях залишався вплив поляків. Під час «Весни народів» у 1848 році українці, так само, як і інші колоніальні народи, наважились зробити крок назустріч свободі. Від імені новоствореної «Рускої ради» («Головної руської ради») українці звернулися до цісаря Фердинанда І з проханням одержати можливість обіймати державні посади, у тому числі «становища впливові», а також запровадити «в школах і урядах руску (чит. «українську») мову». І якщо перші дві умови фактично залишилися без уваги влади, то обовʼязкове вивчення української мови таки було впроваджено у школах «народних та середніх у східній Галичині». До цього часу єдиними осередками української мови були духовні семінарії та сільські парафіяльні школи, де плекалася не лише рідна мова, а й культура та звичаї. Проте, навіть серед греко-католицького духовенства виникали розбіжності та дискусії щодо мови: хтось усіма силами пропагував українську та її ключове значення для становлення нації, хтось не гребував польськими словами, наголосами чи фразами, тим самим, асимілюючись у реалії полонізованих міст, а дехто навіть тяжів до злиття з російською, переносячи церковно-словʼянський письмовий стиль у повсякденну мову. До слова, поляки чинили усілякий супротив українській мові в школах, і за численними доносами влада навіть ініціювала реформування «руської азбуки», а саме «відкинення “гражданки” та кирилиці».
Перший випуск газети “Зоря галицька” – першого національного українського часопису українською народною мовою в Галичині та Україні (фактично, друкований орган Головної руської ради), 1848 рік. – Приклад вживання язичія в публіцистиці. Джерело.
Текст меморандуму «Руської ради» до імператора розпочинався з таких слів: «Язик є одною з найважнїйших відстав народности». І справді, питання української мови в умовах відсутності державності завжди залишалося для свідомих українців ключовим. Показовими є переписи населення, здійснені за Австрії, а також на території України під владою Росії, згідно з якими, саме мова спілкування визначала національність людини. І у великих містах на сході країни освічених українців, що, як правило, знали кілька мов, у т.ч. з російською, навмисне записували як «великоросів» («хіба би вони стояли на тому, що вони справді українці», – М. Кордуба). Таким чином, згідно з переписами, з «чужих, неукраїнських народів», на території України проживало найбільше «великоросів», а тоді вже «жидів, поляків, німців» та інших національностей.
Обкладинка нотного видання “Ще не вмерла Україна” з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича. Джерело
У період з 40-х років до початку ХХ століття літературна українська мова переживала фазу свого активного формування, збагачення, словотворення, звільнення від діалектизмів тощо. Період українського національного відродження, творчість Шевченка, розширення сфер застосування української мови (наприклад, у художній літературі, публіцистиці, науці, театрі) – все це сприяло позитивним тенденціям на шляху до становлення мови. У той час, коли на Лівобережній Україні російський уряд систематично чинив лінгвоцид української, певні кола людей на заході країни так само примудрялися підтримувати й активно просувати москвофільство. Серед прибічників цієї течії був автор «Підгірян» Іван Гушалевич – український поет, письменник, драматург та публіцист, так само, як Вербицький, священик УГКЦ. Та якщо Вербицький відкрито стверджував, що «Галичина – не польська, не німецька, а українська», то Гушалевич не приховував протилежних поглядів. Поет і журналіст був затятим прихильником «язичія» – суміші української, російської та церковно-словʼянської мови, яку сам волів називати просто “руською” чи “галицько-руською”. Такий стиль хоч і був досить поширеним, та залишався складним для сприйняття і вивчення, хіба що, доступним для наслідування. Згадуючи Гушалевича, Іван Франко говорить, що його літературні твори не мають майже ніякої цінності, а спроба писати чистою російською мовою – просто жаргон. Проте, співпраця Гушалевича з Вербицьким, що його той же Франко назвав “найзначнішим талантом” серед галицьких композиторів, принесла драматургу небувалу славу.
Приміщення театру “Руської бесіди” у Львові (нині вулиця Театральна), фото 1864 року. Джерело
40-60-ті роки ХІХ ст. відзначились значним розвитком театральної музики у Західній Україні. До цього процесу долучився і Михайло Вербицький, одночасно виступаючи як актор-співак, так і композитор. Вербицький був активним учасником в процесах організації перших українських аматорських вистав у Перемишлі (1848-1850-ті роки), а пізніше – постійно співпрацював з театром «Руської бесіди», відкритим у Львові 1864 року. Для театру композитор створив музику до понад двадцяти театральних п’єс, близьких до оперет, які тоді називали співогрою. Сценічне життя більшості з них, було недовгим, а деякі – так і не були поставлені на сцені. На думку музикознавиці Марії Загайкевич, причиною цього була саме «слабка літературна основа п’єс галицьких авторів, написаних важкою мовою, нерідко, так званим язичієм». Та зовсім інша творча доля чекала на «Підгірян», про успіх якої свідчили численні схвальні відгуки та повторні постановки. Що й казати, інтерес до вистави не вщухає й через 150 років після її премʼєри. На щастя, музика «Підгірян» Вербицького нарешті повернулася з тривалого забуття.
Памʼятна табличка на честь відкриття театру “Руської бесіди”, 2014 рік. Джерело
Текст: Вікторія Антошевська
Стаття вперше опублікована на сайті: Zbruc.eu