Колонка Олександра Щетинського на сайті Zaxid.net
Українська музична спадщина сьогодні вимагає ґрунтовного переосмислення, перегляду і повернення до першоджерел. Ми пройшли крізь етап, коли творчість класиків «підлаштовувалася» до вимог часу. Я маю на увазі 1930-60 рр. Тоді вважалося, що музика і все мистецтво повинно відповідати комуністичним настановам і бути ідеологічною зброєю. Навіть видатні композитори і поети ХХ століття, такі, як Левко Ревуцький, Борис Лятошинський чи Максим Рильський, опрацьовуючи твори старих класиків, змушені були з цим рахуватися, бо саме такого ідеологічно «правильного» підходу вимагав замовник – тодішня тоталітарна держава. Тому, приміром, створена у 1930-і рр. редакція опери «Тарас Бульби» Миколи Лисенка суттєво відрізняється від авторської. Ще більшою мірою це стосується «Запорожця за Дунаєм». Якщо порівняти авторський клавір Гулака-Артемовського із тим, що зробили з його твору у ХХ і ХХІ ст., стане зрозуміло: це два майже різні твори. Суттєвих змін зазнала і «Наталка Полтавка», порівняно з ориґіналом Котляревського.
Водночас, ті твори, які не надавалися до такої «обробки», просто витіснялися з репертуару і забувалися. Що ми знаємо про «Підгірян»? Нічого. А ця пʼєса була свого часу надзвичайно популярною, її дивилися по всій Україні та за її межами – у Варшаві й Петербурзі. Сьогодні ж, якби не ініціатива Львівського органного залу та Ukrainian Live, ми могли б і не дізнатися про цей твір, який, я впевнений, є помітною часткою нашої музичної історії.
Тому, коли харківський композитор і мій студент Володимир Богатирьов розповів мені про замовлення від Львівського органного залу на оркестрування музики до «Підгірян», я одразу зрозумів, наскільки важлива ця робота для нашої культури в цілому. Володимир зараз навчається в науковій аспірантурі Харківського національного університету мистецтв імені Котляревського, я є його викладачем з композиції, але композиторський бакалаврат і магістратуру він закінчив у класі професора Сергія Петровича Турнєєва. Працюючи над «Підгірянами» Вербицького, Богатирьов прагнув не осучаснювати цю оперу, а реконструювати її, наблизитися до того, як вона звучала (або мала би звучати) у ХІХ ст. У розпорядженні Володимира був лише репетиційний клавір, що його віднайшли в архіві. Інших нот цього твору наразі не знайдено. У цьому клавірі виписані всі вокальні й хорові партії, але замість оркестру – лише схематичний фортепіанний супровід, що його Богатирьов мусив перетворити на повноцінне оркестрове звучання.
Музика Вербицького до пʼєси «Підгіряни» написана в середині ХІХ століття, проте стилістично вона тяжіє до попереднього мистецького періоду – до ранньоромантичних часів. Тогочасні українські композитори не завжди самі писали оркестрові партитури своїх творів. Тодішні оркестри в музично-драматичних театрах суттєво відрізнялися один від одного: в одному оркестрі є гобой, в іншому немає, в одному є альти в струнній групі, в іншому немає, в одному 20 музикантів, в іншому – 10 чи 12. Відповідно, партитури часто писалися місцевими музикантами на основі авторських клавірів і відповідно до складу конкретного оркестру. Очевидно, з цієї причини ми й не маємо партитури самого Вербицького – її могло взагалі не бути. Володимир Богатирьов у своїй роботі орієнтувався на склад оркестру, типовий для раннього ХІХ століття. Це так званий малий симфонічний оркестр.
Прийоми оркестрування, до яких він удався, так само походять з ранньоромантичної доби. Богатирьов намагався максимально наблизитися до стилістики Вербицького, яку ми знаємо з його оркестрових творів. Сподіваюся, що музиканти підхоплять цю «гру» і виконуватимуть музику, також орієнтуючись на стилістику тих часів. Тим більше, що дириґентом цього вечора буде Іван Остапович, який добре розуміє, що таке історично-поінформоване виконавство.
Як старший колеґа Володимира, можу сказати, що його робота над Вербицьким здійснена дуже коректно, якісно і фахово. Він ніби перевтілився в автора, надзвичайно захопився і працював по-справжньому творчо. Це й не дивно, бо він сам – цікавий і перспективний молодий композитор.
Також хочу схвально висловитися про роботу Львівського органного залу, адже «Підгіряни» – не перший їхній проект з відновлення призабутої української класики. Це винятково важливий для всієї нашої культури напрям. Хочу побажати керівникам Органного терпіння і незламної віри в те, що вони роблять вкрай потрібну справу.