Нещодавно відбувся мій перший виступ з бачати – виступ досить спонтанний, підготовка до якого тривала лиш 1,5 тижні (при звичних 2 місяцях). Можливо саме тому він вийшов таким емоційним, а під час підготовки у голові роїлося стільки суперечливих думок.
Для мене процес запам’ятовування послідовності рухів – складний і тривалий. Чи пробував хтось з немузикантів запам’ятати мелодію, коли поняття гармонії ще схоже на китайську грамоту, а слух навіть не звик до понять вище-нижче? Ось десь так я почуваю себе під час вивчення рухів. “Так, ноги закрутилися в дульку на рахунок чотири, на раз розкрутились, а руки, що в цей час мають робити руки???” Так, це було вельми весело :)
Отож, протягом тижня підготовки, поміж концертами, учнями та двома роботами, весь свій вільний час я присвячувала танцям. Вдома, постійно гепаючись о числені шафи та фортепіано у маленькій кімнаті. Від природи я не є ані гнучка, ані пластична і танцями раніше не займалася. Тож чудово розуміла, що дива не станеться і самі собою рухи гарними не стануть. А виходити на сцену і виглядати як курка в леопардових лосінах з анекдотів зовсім не хотілося.
Тож, звісно, у голову лізли різні невеселі думки. “Я ще не готова”, “Я не запам’ятаю цих рухів”, “Я не вмію танцювати”, “В мене виходить негарно”, “І взагалі краще не лізти на сцену, хай танцюють ті, в кого це справді гарно виходить”. Але добре зваживши всі за і проти, я вирішила не давати задню, а, зціпивши зуби, зробити максимум, на який зараз здатна. Знаєте, який був мій перший аргумент? Здатися – це надто просто. Чи отримаю я щось, відмовившись від виступу? Адже це не моя професія, просто хоббі, яким займаюся не так вже й довго. І, так, я отримаю. Звичку здаватися. Модель поведінки, до якої буду потім вертатися у складних ситуаціях, коли буде страшно, коли буду невпевнена – і хто знає, що стоятиме на кону?
Можна було б сказати, що це рішення не таке вже й важливе, від нього не залежить моє подальше життя чи кар’єра.
Але чи знаєте ви, як часто в музикантів трапляються ситуації, коли ти ходиш по лезу ножа?
Коли треба підготувати нову програму у надзвичайно короткий термін. Коли ввечері тобі дають стопку нот, яку ти ледве можеш підняти, а зранку виїзд у турне з тисячами слухачів? Коли тебе просять заграти незнайомий твір з солістом без жодної репетиції? Коли на концерті щось іде не так і все котиться до чортів, а ти продовжуєш мило посміхатися, шукаєш вихід та робиш вигляд, що так і задумано? Зазвичай люди в залі навіть не підозрюють, що стоїть за посмішками на сцені, і так і має бути.
І знаєте, скільки музикантів відмовляються від подібних виступів і ніколи не отримують вміння викручуватися у найскладніших ситуаціях? Скільки людей втрачають можливості, адже з часом до них просто перестають звертатися з пропозиціями? А як часто ми відмовляємося від нового досвіду, говорячи собі: я не готовий, я не зможу, зараз не час. А справжня причина лиш одна – брак сміливості зробити крок назустріч невідомому. А часто саме з мозаїки нових вражень, яскравих емоцій, неймовірних досвідів і складається щастя.
Тож я рада, що наважилася, що пережила цей досвід, що спробувала себе у цілком новій ситуації, часом навіть змогла насолодитись моментом. Бажаю вам бути сміливими та не відмовляти собі у втіленні мрій!
Щиро запрошую на мої концерти в Органному залі!
😽 Світлана Позднишева