Пилип Козицький: між українським модерном і радянською системою
15 листопада у Львівському органному залі відбудеться другий концерт із серії “Музика доби Розстріляного відродження”. У виконанні Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії під орудою Івана Остаповича прозвучать ранні твори Пилипа Козицького – композитора, якому вдалося пережити часи масових репресій, продовжити творити й побудувати успішну кар’єру в радянській Україні. Що стоїть за цим непростим шляхом – від активної участі в українському культурному відродженні до високих посад у радянській музичній системі?
У міжвоєнні десятиліття українська культура переживала справжній розквіт. 1920-ті роки були часом сміливих експериментів, нових мистецьких форм і пошуку власного голосу – у літературі, театрі, образотворчому мистецтві та музиці. За трагічною назвою “Розстріляне відродження” постає цілий материк українського музичного мистецтва – яскравого, новаторського, сповненого творчої енергії. Та цей розвиток жорстоко обірвали радянські репресії вже в середині 1930-х років: багатьох митців було знищено фізично або морально, їхні твори зникали зі сцен і концертних програм, а частина музичної спадщини на десятиліття залишилася в архівах.
Сьогодні Львівський органний зал відкриває цю сторінку української культури для сучасного слухача. У співпраці з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, де зберігаються авторські партитури, забуті твори повертаються до концертного життя. Серія концертів знайомить публіку з композиторами та їхніми творами, які заслуговують знову звучати на українській сцені.
Долі митців тієї епохи складалися по-різному: одні відкрито протистояли радянській системі, інші намагалися знайти в ній можливість для творчості, а хтось зрештою не витримував її тиску. Та чи завжди можна провести між цими шляхами чітку межу? Біографія Пилипа Козицького – одна з тих історій, що не вкладаються у прості відповіді. Він товаришував із провідними діячами українського мистецтва, співпрацював із Лесем Курбасом, мешкав у знаменитому харківському будинку “Слово”. Водночас пережив роки масових репресій, вступив до комуністичної партії, обіймав високі посади в радянських культурних установах і навіть очолював Спілку композиторів України. Його життєвий шлях – це історія непростих обставин, творчих пошуків і суперечливих рішень, які спробуємо розглянути ближче.
Від духовного служіння до музики
Пилип Козицький народився 1893 року в селі Летичівка на Черкащині в родині священника. Здавалося, його життєвий шлях був визначений наперед: хлопець мав продовжити батьківську справу. З дев'яти років він навчався в Київському духовному училищі, де познайомився з майбутнім композитором Кирилом Стеценком, закінчив Київську духовну семінарію, а згодом вступив до Київської духовної академії.
У 1917 році Козицький завершив навчання в академії. Проте революційні події змінили його життєві плани: замість духовного служіння він обрав музику. Вступив до щойно створеної Київської консерваторії, де навчався композиції у Рейнгольда Глієра та Болеслава Яворського – відомих музикантів і педагогів. У 1920 році здобув професійну музичну освіту.
Музика, втім, цікавила його ще з часів духовного навчання: в академії Козицький керував хором, а згодом саме хорова творчість стала однією з важливих частин його композиторського доробку. Але він не хотів обмежуватися лише написанням творів. Його цікавило все, що стосувалося розвитку українського музичного життя: освіта, виконавство, музична критика, дослідження та збереження спадщини.
У колі української мистецької еліти
У 1920-х роках Пилип Козицький став одним із активних діячів українського музичного відродження. Він був серед організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича, створеного після трагічної загибелі композитора. Об’єднання відігравало важливу роль у розвитку української музичної культури та збереженні національної спадщини.
Чимало зусиль Козицький доклав і до того, щоб творчість самого Леонтовича не була забута: досліджував його музику, популяризував та сприяв її збереженню. У своїх дослідженнях він звертався також до творчості Кирила Стеценка й Бориса Лятошинського, а окрему увагу приділяв музичним інтерпретаціям поезії Тараса Шевченка.
У 1923-1927 роках Козицький редагував журнал “Музика”, викладав у Київській консерваторії, читав лекції з історії української музики. Його діяльність була не лише творчою, а й організаційною: він допомагав формувати музичне середовище, у якому українські композитори могли спілкуватися, обмінюватися ідеями та представляти власні твори.
Водночас Козицький багато працював і як композитор. У його доробку – близько п’ятдесяти обробок українських народних пісень, численні хорові твори, опери, симфонічні полотна, музика до вистав театру “Березіль” і кінофільмів.
Козицький був частиною широкого мистецького кола свого часу. Він товаришував із Лесем Курбасом, співпрацював із “Березілем”, листувався з українським оперним співаком Модестом Менцинським, спілкувався й співпрацював з Василем Барвінським, Михайлом Вериківським, Павлом Тичиною, Миколою Грінченком.
Між будинком “Слово” і радянською кар`єрою
У 1925 році Козицький переїхав до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Тут він працював у музично-драматичному інституті, викладав, займався музичною освітою та продовжував творчу діяльність.
Разом із дружиною та сином він мешкав у будинку “Слово” – знаменитій харківській будівлі, спорудженій спеціально для українських письменників та інших діячів культури. У різний час тут жили Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина та багато інших представників української інтелігенції.
Будинок задумували як осередок українського культурного життя, простір для творчості й спілкування митців. Та невдовзі він став одним із символів трагедії української інтелігенції: його мешканці зазнавали арештів і переслідувань, багатьох було розстріляно.
Козицькому вдалося уникнути цієї долі. У 1935 році він розлучився, залишив Харків і переїхав до Києва. Згодом він одружився вдруге – з матір'ю відомої на той час дитячої акторки та героїні Другої світової війни Гулі Корольової. Його подальша кар'єра складалася успішно: у 1938-1941 роках він був художнім керівником Української державної філармонії, у 1940 році вступив до ВКП(б), а після війни продовжив працювати на керівних посадах.
У 1952-1956 роках Козицький очолював правління Спілки композиторів України. Він мав можливість продовжувати творчу, педагогічну та організаційну діяльність, виховувати молодих музикантів і впливати на розвиток українського музичного життя. Помер у Києві 1960 року.
Ця частина біографії Козицького особливо промовиста. Поряд із митцями, яких знищила радянська влада, стоїть людина, якій вдалося не лише вижити, а й побудувати кар’єру в тій самій системі. З роками його творчість дедалі більше вписувалася в радянський культурний контекст: поряд із музикою, пов’язаною з українською традицією, з’являлися й твори на ідеологічну тематику – “Пам’яті більшовика”, “Пісня про Якіра” та багато інших. Чи був це свідомий вибір, компроміс заради можливості працювати чи спосіб зберегти себе в умовах дедалі жорсткіших обмежень? Напевно, однозначної відповіді ми вже не знайдемо. Та біографія Козицького виразно показує, наскільки складними й неоднозначними могли бути стосунки українського митця зі своєю епохою.
Музика для театру, кіно і танцю
На концерті у Львівському органному залі прозвучить музика Пилипа Козицького, створена для театральної сцени, кіно та хореографічних постановок. Це твори різних жанрів: музика до фільму “Повідь”, сюїта “Хореофрагмент” для струнних, сюїта з музики до п’єси “Алмазне жорно” та “Танок відьом і вовкулаків”. Ця програма відкриває менш знану грань композитора.
Кожен із цих творів має свою історію. “Хореофрагмент” для струнних, написаний 1927 року, пов’язаний із танцювальною пластикою та рухом. Сюїту з музики до п’єси Івана Кочерги “Алмазне жорно” створено для театральної постановки, сюжет якої звертається до історії гайдамацького руху. А “Танок відьом і вовкулаків” – це балетний номер із п’єси Юрія Яновського “Відьма”. На жаль, твір залишився незавершеним. Окреме місце в програмі посідає музика до фільму “Повідь” – кінематографічна сторінка творчості Козицького, яка дає змогу почути, як композитор працював із музикою для нового на той час мистецтва кіно.
Більша частина цієї музики пов’язана з театром Леся Курбаса “Березіль” – одним із найсміливіших мистецьких осередків свого часу, де руйнували звичні сценічні канони й шукали нові форми театральної виразності. Козицький долучався до цих експериментів мовою музики: у його творах оживають танцювальні ритми, сценічні образи, драматичні й навіть фантастичні настрої. Саме такою обіцяє бути й ця концертна зустріч із його ранньою творчістю.
Але важливо пам’ятати й про інше: про його сміливість і віру в українську культуру, про прагнення шукати нові мистецькі форми, підтримувати розвиток національної музики й працювати заради її майбутнього.
Та нам залишилася його музика – яскрава, суперечлива й жива ілюстрація строкатого ХХ століття. Вона допомагає краще зрозуміти складну історію української культури тієї доби. Адже повернення забутих композиторів – це не лише відновлення їхніх імен у концертних програмах. Це можливість почути музику, яка народжувалася в часи великих надій, драматичних змін і трагічних випробувань.
Текст: Тетяна Літепло
Фото з відкритих джерел, архіву Станіслава Людкевича та Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Матеріал вперше опубліковано на https://mus.art.co.ua/
Коментарі