Симфонія як втілення невимовного: Олег Безбородько про відчуття часу, спогади дитинства та композиторське покликання

28 листопада у Львівському органному залі відбудеться світова прем`єра Симфонії № 4 Олега Безбородька “Пронизаний час”.
Твір написано на замовлення менеджменту інституції в межах стратегії розвитку української академічної музики Ukrainian Live. Симфонію виконає Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під орудою Івана Остаповича. Запис здійснить Радіо Культура.
Перед прем’єрою ми поговорили з композитором про задум нового твору, особливості роботи із симфонічним оркестром і те, як особисті переживання перетворюються на музику.
– Львівський органний зал уже втретє замовляє у вас масштабний твір. Першим був Концерт для органа і струнного оркестру у 2020 році, другим – “Симфонія незламності” у 2023-му, а тепер – Четверта симфонія. Що для вас означає ця співпраця?
– Це дуже важливо для мене. Думаю, майже ніхто в Україні так не цікавиться моєю творчістю, як Львівський органний зал. Ідеться не лише про зацікавленість, а й про реальну підтримку: зал ініціює створення нових творів, замовляє їх і оплачує композиторську працю. Адже композитори теж мають за щось жити. Це зовсім інша ситуація, ніж писати твори “в шухляду”.
У сфері симфонічної та інструментальної музики я не знаю інших українських інституцій, які працювали б так послідовно. Звісно, є грантові програми, зокрема Per Forma, за підтримку якої я дуже вдячний. Але там композитор сам подає заявку, а у випадку Львівського органного залу ініціатива йде від самої інституції: вона пропонує написати п’єсу, концерт чи симфонію, оплачує замовлення і виконує твір.
У такому масштабі це справді унікальна діяльність. Хоча, з іншого боку, так і мало би бути в європейській країні: культурні інституції повинні підтримувати створення нової музики. Львівський органний зал робить саме те, що вони й мали б робити.

– Як народилася симфонія “Пронизаний час”? Які ідеї та образи лягли в її основу?
– Насправді задум такої музики з’явився в мене давно. Дитинство для мене дуже важливе, адже враження, які ми отримуємо в ранні роки, залишаються з нами на все життя й багато в чому формують наше світосприйняття. Ця тема так чи інакше проходить крізь усю мою творчість. Наприклад, моя перша симфонія – “Симфонія бажань”, яка свого часу була дипломною роботою, – також пов’язана з дитинством і враженнями від нього. Тож це не нова для мене тема, вона постійно мене супроводжує.
У Четвертій симфонії я хотів також звернутися до особистих переживань і спогадів, які залишаються з людиною на все життя. Вони можуть бути цілком буденними, навіть незначними на перший погляд, але згодом виявляється, що саме такі враження багато в чому визначають наше сприйняття світу. Ця ідея проходить через частини симфонії, зокрема, першу і другу.
– Назва симфонії відсилає до картини бельгійського художника Рене Магрітта La Durée poignardée (“Пронизаний час”). Чим вас зацікавив цей сюрреалістичний образ і як він пов’язаний із задумом твору? Розкажіть про історію вашого знайомства з цією картиною.
– Це враження з дитинства, яке дуже міцно закарбувалося в пам’яті. У нас удома було чимало альбомів із мистецтва. Це були радянські часи, початок 1970-х, коли інформації про західне мистецтво, особливо модерне, було дуже мало. Сюрреалізм узагалі здавався чимось нечуваним. У радянських книжках про нього писали переважно як про щось буржуазне й погане, а ілюстрації були маленькими, чорно-білими. Мої батьки цікавилися мистецтвом і намагалися діставати такі альбоми, іноді навіть за великі гроші.
Пам’ятаю один чеський альбом, присвячений мистецтву XX століття. Я гортав його просто з дитячої цікавості й побачив там картину Магрітта з паровозом, який ніби виривається з каміна. Цей образ дуже мене вразив і залишився в пам’яті на довгі роки.
Коли я почав працювати над симфонією й думати про дитинство та спогади, ця картина раптом знову спливла в уяві. Я подумав, що вона може стати гарною назвою та важливим образом для твору. До того ж у ній є те, що особливо близьке музиці, – тема часу. Для музики час має принципове значення, як і для людського життя. Особливо тепер відчуваєш, наскільки швидко він спливає. Тож я вирішив трохи ризикнути й спробувати втілити цю ідею в симфонії.

– Нещодавно у Львівському органному залі прозвучав цикл вашого колеги й друга Віталія Вишинського “Коли ми були наївними”, присвячений дитячим спогадам. Чи вплинула його робота над цим циклом на ваші роздуми про дитинство під час створення Четвертої симфонії?
– Ми справді дуже дружимо й часто ділимося ідеями, розповідаємо одне одному про те, над чим працюємо. Я був на прем’єрі його циклу, тому добре знайомий із тими ідеями та образами, які він розробляє у своїй творчості. Віталій також писав статті про дитинство, ця тема його дуже цікавить. Думаю, наше спілкування і його творчі пошуки певною мірою підштовхнули й мене знову замислитися над цією темою.
– Якщо попередня “Симфонія Незламності” говорила про переживання всієї країни, то що слухач відкриє про вас як про людину й митця у цій новій симфонії? Чи можна цю музику трактувати як біографічну?
– Я б не назвав цю симфонію суто біографічною. Так, це передусім мої враження – те, що мені дороге, що я колись пережив і відчув. Я використовую їх як матеріал для власної фантазії. Зрештою, це те, з чим може працювати композитор: власний досвід, переживання, образи, які він носить у собі.
Насправді “Симфонія незламності” теж дуже особиста, навіть біографічна. У ній я звертаюся до музики Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського та Валентина Сильвестрова. Це не випадкові цитати: п’єсу Лисенка я грав на першому курсі консерваторії, з твором Лятошинського вступав до консерваторії, а оркестровий стиль Сильвестрова також є частиною моїх музичних вражень. Для мене це символи України, але водночас і мої особисті символи.
У новій симфонії я так само працюю з власними спогадами. Чи будуть вони цікавими слухачеві, залежить від того, чи зможуть викликати в нього щось своє. Думаю, успіх “Симфонії незламності” також пов’язаний із тим, що мої особисті переживання знайшли відгук в інших людях.
У новій симфонії я звертаюся до дитячих вражень. У певному сенсі тут менше амбіцій, адже я не намагаюся говорити про спільні для всіх суспільні переживання. Але, можливо, це навіть складніше: важливо, щоб особисті образи змогли викликати у слухачів власні асоціації.

– Чи є в цій симфонії символи, якась внутрішня драматургія, яка об’єднує особисті спогади в цілісну історію?
– Сподіваюся, певна драматургія в симфонії все ж буде. Будуть і моменти, які об’єднуватимуть її частини. Але тут немає настільки чіткої концепції, яку можна було б легко сформулювати словами. “Симфонія незламності” була значно конкретнішою в цьому сенсі: її ідею можна було пояснити, вона мала виразну символіку.
У новій симфонії мене більше приваблює саме музичний бік. Адже музика – це невербальне мистецтво, вона говорить про те, що не завжди можна висловити словами. Сподіваюся, у цьому творі мені вдалося хоча б трохи наблизитися до цього невимовного.
– Як у музиці ви передаєте відчуття часу, який ніби змінює свою тривалість – розширюється або стискається? Чи допомогли вам у цьому експерименти з оркестровими тембрами та їх поєднаннями?
– Мені було цікаво працювати з музичним часом, адже музика сама по собі є мистецтвом часу. Особливо в першій частині є чимало епізодів, у яких час ніби розширюється або стискається. Можливо, саме так я й намагався передати відчуття пронизаності часу.
Також мене цікавили різні поєднання інструментів, темброві барви та оркестрові можливості. У цьому сенсі симфонічний оркестр – величезне поле для експериментів. Я б навіть сказав, що кожен крок у роботі над твором певною мірою стає експериментом. Звісно, спочатку є певна ідея, іноді навіть попередній план, але в процесі роботи він постійно змінюється. І кожна нота може стати своєрідним відкриттям.

– Що дає вам стимул продовжувати працювати й створювати масштабні симфонічні твори в такий складний час? Чи можна сказати, що сама музика вас веде?
– У мене ще з дитинства й юності накопичилося багато музичних ідей, образів, які я вважаю своїм обов’язком — і навіть певною мірою сенсом життя — реалізувати. Інша річ, що не завжди вдається присвятити цьому стільки часу й сил, скільки хотілося б. Це вже пов’язано з життєвими обставинами, зокрема з війною, вибухами та всім іншим.
Я ж від років тринадцяти хотів бути композитором – створювати нову музику, а не просто відтворювати чужу. Щоправда, шлях до професійної композиції в мене був досить довгим: серйозно займатися нею я почав приблизно у тридцять років. І досі поєдную це з великим обсягом іншої роботи – викладацькою, піаністичною, навіть адміністративною. Але сам процес написання музики, створення чогось нового – це мій raison d’être, сенс мого буття.
Спілкувалася Тетяна Літепло
Фото Львівського органного залу
Матеріал вперше опубліковано на https://zaxid.net/


Коментарі