​Композитор Борислав Стронько: “Наш дім поранений війною”

Про прем'єру П’ятої симфонії в Органному залі, пошук, вибір та відлік часу

У Львівському органному залі готується вечір великих прем’єр у виконанні Луганського філармонійного оркестру під дириґуванням Івана Остаповича. 25 квітня відбудеться концерт “Відлік часу”, де прозвучать світові прем’єри двох симфоній, написаних на замовлення концертного залу. Одна з них – Симфонія №5 композитора Борислава Стронька. Твір був написаний за 16 днів, що є вражаюче коротким терміном для симфонії. Водночас це музика дуже глибоких сенсів і роздумів про те, куди ведуть нас шляхи в сучасному світі. Перед премʼєрним виконанням говоримо з композитором про вибір шляху, рівновагу протилежностей, важливість споглядання та можливості зупинитися.

---

– Пане Бориславе, ви написали Симфонію №5 на замовлення Львівського органного залу. Розкажіть, коли саме це сталося, як довго тривала робота і які сенси ви вклали у цей твір?

– Розмова про майбутній твір відбулася відразу після прем’єри мого Фортепіанного концерту в Органному залі. Це було на День Незалежності, 24 серпня 2025 року. Співдиректор залу Іван Остапович запропонував мені створити симфонію у межах їхньої стратегії замовлення музики сучасним українським композиторам. Оскільки я перебував на підйомі після вдалої прем'єри, то охоче погодився. 

Симфонія була написана за 16 днів. Для мене це дуже швидко, адже попередні твори такого жанру народжувалися значно довше. А тут на єдиному емоційному пориві я ніби отримував ідеї у майже готовому вигляді. Перш ніж надіслати ноти, вирішив зробити місячну паузу, щоб переслухати твір "свіжим вухом". У стані творчої лихоманки авторові часто подобається абсолютно все, але з часом стає зрозуміло, що можна було би покращити. Хоча загалом композиторам властиво любити свою музику, але створювати щось нове завжди непросто, і це природний процес.

Робота тривала наприкінці літа та на початку вересня. Звичайно, мені як композиторові хочеться, щоб музика резонувала з історичними та емоційними обставинами. Але не хотілося писати прямолінійно про війну, скоріше йшлося про стан людини в сучасній Україні. 

Ми стоїмо на роздоріжжі, де перед нами широкі шляхи, у симфонії це чотири стежини. Це слово здалося мені влучнішим, бо символізує шлях серед природи. Більшість матеріалу писалася інтуїтивно. Перша тема-поспівка народилася з імпровізації за фортепіано. Буває так, що за майже непримітним мотивом відчуваєш велику перспективу для розгортання. Так сталося і цього разу.

– Ви згадували, що твір складається з чотирьох частин-стежин: “Стежина споглядання”, “Стежина дії”, “Стежина додому” і “Стежина за обрій”. Ці пари протиставлені одна одній. Чи мають ці філософські ідеї приводити слухача до певного висновку, чи це лише констатація моменту?

– Це ближче до констатації. Протиставлення тут не передбачає вибору "або-або". Існують різні типи людей і різні стани: для когось необхіднішим є споглядання, для когось – дія. Це можна порівняти з чотирма темпераментами. Ми не можемо змусити сангвініка стати меланхоліком, а холерика – флегматиком. Але в житті кожної людини трапляються всі ці етапи.

Природно було почати саме зі споглядання – людина найперше має роздивитися, що навколо і що всередині неї. Лише після цього можна переходити до дії. 

Назви частин виникли майже відразу після появи перших музичних фраз. Я прагнув упорядкованості, адже коли пишеш інтуїтивну музику, є ризик перетворити її на безформний потік свідомості, який швидко стає нудним. Я відчув образ сумного пейзажу, яким можна пересуватися по-різному, що згодом переросло в метафору способів проживання життя.

Споглядання – це стан, необхідний для того, щоб людина прожила саме людське, а не просто біологічне життя. Людина відрізняється від тварини високим рівнем самоусвідомлення: вона бачить себе як об’єкт посеред цього світу. Тому пошук шляху логічно починається з питань: "Хто я?" та "Куди я потрапив?".

Друга частина – дія. Тут я не стверджую, що споглядання – це добре, а дія – ні. Це скоріше позитивний полюс, життєва активність. Проте в цій частині присутня іронія.

У тоталітарних режимах, в СРСР, наприклад, існував культ надпродуктивної людини, де держава постійно вимагала рекордів: “стаханівський рух”, “п'ятирічка за три роки” і тому подібне. Тож у музиці можна відчути присмак соцреалізму – таку собі акуратну пародію на радянські гасла та водночас на голлівудську естетику супергероїв. Активність, не врівноважена рефлексією, може бути руйнівною. Ідея симфонії полягає у взаємній необхідності цих протилежностей та пошуку рівноваги між ними. Ця частина є найбільш розгорнутою за формою.

Третя частина – "Стежина додому". Кожна дія повинна мати мету: “А навіщо я дію взагалі?” І мені здається, що ця метафора – про нинішній період української історії. Попри драматичність, все ж таки, ми сьогодні повертаємося ментально “додому”. Тобто до своїх витоків. Дім тут – не лише адреса, а й знаходження свого справжнього місця. Це сумна музика у формі варіацій. Наш дім поранений війною, його продовжують руйнувати, тому авторська скорбота тут цілком відчутна. Але це також і мрія про майбутній затишок.

Чому б на цьому не закінчити симфонію? Проте людині властиво мріяти. Тобто шукати шляхів за обрій, за горизонт. Це четверта частина – "За обрій". Вона структурно є віддзеркаленням попередньої, в ній присутня тема труби, яка стилізована під народну козацьку пісню. Це активне прагнення до втілення мрії, до того, щоб продовжувати за невідомими горизонтами своє життя, відкривати щось нове. Музика тут, однак, закінчується не пафосно, як могло бути у романтиків, на tutti, тобто звучності всього оркестру, а вона ніби зникає за горизонтом, бо переходить у країну мрії.

– Ви використовуєте дзвіночки, що імітують відлік часу. Тема часу та буття є однією з головних у вашій творчості, їй присвячена і ваша дисертація про філософію Гайдеґґєра. Як ці паралелі розкриваються в музиці?

– Про це говорити найважче, адже симфонія не є прямою ілюстрацією філософських принципів. Проте тема часу справді фундаментальна. 

Досвід життя двозначний: іноді ми відволікаємося від обставин і поринаємо у чисте переживання власного існування. У нашому крихкому світі, де звичний побут може будь-якої миті розлетітися на шматки через вибух ракети, таке відчуття буття стає особливо гострим.

Це нагадує досвід медитації, коли дійсність здається лише декорацією поруч із чимось стійкішим. Це свого роду методика життя, що дозволяє зупинки для рефлексії. Можливо, це чисте переживання часу і розуміння того, що в будь-який момент все може обірватися або піти по-іншому. 

Так само, як на стежині ми можемо йти далі, але можемо й призупинитися, щоб роздивитися пейзаж. Коли це прогулянка на природі або в гарному місті, як Львів, то це виходить дуже природним чином.

Життя у постійній гонитві, за лозунгом “Не зупиняймося ні на мить”, вважаю досить абсурдним. Бо навіть в автомобілях є гальма, і це тільки на краще. 

Це також якийсь шанс для слухача подумати, що може бути далі. Якась виписана пауза, тільки наповнена відліком часу. Він може припустити сам, як така модель музики може працювати надалі, чи співпаде це з тим, що зробив композитор, чи ні.

Тоді виникають два плани музичної форми. Перший – той, який може добудувати слухач, і той, який реально станеться після таких перерв на відлік часу. Звісно, обрані інструменти – ударні, тому що в них ця пульсація звучить якнайвиразніше. Ми звикли, що так звучать годинники.

– Розкажіть про Ваші стилістичні прийоми в Симфонії. Вашій творчості властива полістилічність, натхнення різними культурами. Які впливи почує слухач у новому творі?

– Я не прагнув штучних синтезів. У Симфонії багато неоромантизму, а емоційним центром для мене стала третя частина. У моментах відліку часу відчутний вплив мінімалізму, але домінують неофольклорна та неоромантична складові. Я спирався на те, що вже "обжите" людською свідомістю, бо навіть у звичному криється великий потенціал.

Чому я не став послідовним авангардистом? Колись мене вразила увертюра до "Дон Жуана" Моцарта. Там звичайні гами звучать як геніальне відкриття. Я здивувався, як таку найбанальнішу річ можна подати.

У симфонії я також використав фрагмент простої гами гармонічного мінору, щоб показати: навіть звичайна стежина може призвести до несподіваного повороту. Мені хотілося зафіксувати красу звичайного життя, за яким приховується багато таємниць, тому потреби в експериментальній музичній мові не було.

– В одному з інтерв'ю ви говорили про свій підхід до композиторства як до створення "віртуальних стилів", яких не існує, але які могли би виникнути за певних умов. Чи можна провести тут паралель із літературними світами Джона Рональда Руела Толкіна?

– Мені дуже близька ця аналогія. Толкін створив віртуальне минуле, якого йому бракувало в англійському епосі.

У фізика Річарда Фейнмана є така теорія, що ледь не кожну секунду утворюється паралельний Всесвіт, який якось інакше продовжує логіку розвитку нашого. Це науково поки що не доведено, і навряд чи взагалі може бути доведено, але й спростувати це неможливо, бо ми приречені жити в одному з можливих Всесвітів. Але ж мистецтво може більше, ніж наука в певних відношеннях. І воно може художніми засобами змоделювати оці неіснуючі світи. Наприклад, яким міг би бути давньогрецький джаз. Це дуже парадоксально, бо, звісно, джазу у давніх греків не було. Але деякі уривки давньогрецької музики збереглися, і на них можна щось наростити за допомогою джазу.

Ця симфонія – роздум про те, якою була би музика ХХІ століття, якби вона еволюціонувала плавно, без радикальних зламів авангарду. Це "консервативний" розвиток, подібний до історії Люксембурга чи Швейцарії – прогресивних держав, які розвивалися послідовно, без революцій та диктатур. 

Симфонія не ламає традицій, а обережно їх продовжує. 

У Толкіна все теж починається з побуту гобітів, але стежина веде до нечуваних пригод. Як і Сем Гемджі, ми повертаємося додому, а хтось, як Фродо, відпливає за обрій.

– Як Вам пишеться легше: у межах конкретного замовлення чи за власним імпульсом?

– Зазвичай легше писати за власним імпульсом. Проте якщо людина герметична, тобто сприймає лише те, що в ній є, як закрита система, то в цьому є певна небезпека замкнутися на собі.

Тому замовлення – це шанс відкрити в собі щось новеньке. Зокрема, один фаготист якось попросив мене написати сольну сонату для фагота на 15 хвилин. Чесно кажучи, сам би я ніколи не наважився написати для фагота – без фортепіано, підкреслю. Спочатку ніяк не вдавалося, а потім це стало дедалі більш захоплюючою пригодою, тому що це мобілізувало якісь ресурси, які долали мої внутрішні стандарти.

Або, наприклад, попросили написати серію дуетних творів для двох домр.

– Це дуже рідкісне поєднання, знаю, що ви продовжили серію для двох інструментів: дві флейти, два гобої, два кларнети. 

– Так, і для двох фаготів є. Я б не виключив, що потім колись напишу і для інших інструментів “по два”. Хіба що навряд чи буде для двох трикутників, бо там менше ресурсів. 

Справа в тому, що тема усамітнення і його подолання – це дуже важлива тема для багатьох людей. Так само, як тема пошуку спорідненого голосу, “двійника”. Фактично це намітилося ще у каденції з мого скрипкового концерту, який був випускною дипломною роботою. Я і подумав: а чому би це не розвинути як принцип циклу п’єс для різних однакових інструментів. 

– Що Вам ближче: камерний чи симфонічний жанр? У вашому доробку вже п’ять симфоній, але й багато камерної музики.

– Камерний жанр мені ближчий через інтровертність. Першу симфонію я почав писати у 25 років, потім була Друга. Але після невдалої прем’єри Третьої симфонії у 2006 році надовго облишив цей жанр. Це був травматичний досвід, після якого я сумнівався, чи відчуваю оркестр. 

Поворот стався у 2019 році в Дрездені, де я мешкав з дружиною. Я любив працювати у тихій бібліотеці місцевого Технічного університету, де, до речі, були томи партитур Вівальді та Ваґнера. Одного дня я раптом усвідомив себе пишучим новий симфонічний твір. Так народилася Четверта симфонія "Майстерня часу". Величезну роль відіграла моральна підтримка дружини. А оскільки Органний зал звернув увагу на мою Другу симфонію у 2022 році, то я відчув, що, можливо, й її написав не дарма, якщо її не зовсім забули після виконання ще у 2002 році. Захотілося написати Фортепіанний концерт, про виконання якого ми вже говорили на початку, і далі симфонічна історія триває.

– Ваша дружина – відома математик. Як співіснують у шлюбі двоє таких талановитих людей?

– Ми не такі вже й різні, як може здатися. У нас багато спільних інтересів. Дружина має музичну освіту, вона закінчила музичну школу з класу скрипки й колись навіть думала вступати до музичного училища імені Глієра. Ми часто музикуємо вдома дуетом, що є важливою частиною нашого життя. Нашим котам, щоправда, це не завжди подобається, але вони вносять свої "контрапункти" у наше дозвілля.

– Чи вірите Ви в існування регіональних композиторських шкіл – київської, львівської, харківської та інших – сьогодні, чи в умовах глобалізації ці межі розмиваються?

– Раніше різниця між школами була відчутнішою, а зараз – ви праві – через інформаційні технології вона розмивається. Можливо, певні стилістичні вподобання залишаються: у харків’ян традиційно висока культура оркестровки, у львів’ян – свої методичні наголоси. Проте головне, що в української музики є власний голос, і це однозначно позитив. 

– Коли ви створюєте музику, для вас важливо передати, що ви український композитор і пишете саме українську музику? 

– Мені здається, що це має відбуватися саме собою. Якщо я дійсно за своєю природою український композитор, то те, що я пишу, воно і буде українською музикою, навіть якщо воно експериментальне. 

– Ви продовжуєте викладати в Київській муніципальній академії музики імені Глієра та Національній музичній академії. Що дає Вам ця діяльність?

– Найбільше я ціную роботу зі студентами-композиторами, які прагнуть знати більше, ніж вимагає офіційна програма. Обмеженість власної свідомості і власного мозку дуже вдало доповнюється тим, що інша людина це бачить інакше. Якщо це розумна студентка або студент, то в нас складаються дуже цікаві діалоги. Не скажу, що це прямо впливає на написання власної музики, але мені здається, що творча людина має підтримувати якусь належну емоційну й інтелектуальну “температуру”, без котрої життя немає.

Викладання студентам, які самі хочуть щось знати і вміти – це для мене великий плюс. 

Найбільше я нарікаю на бюрократизацію: нескінченні звіти, які робляться для священного птаха нашої держави – для "галочки". Вони забирають час, який можна було б присвятити творчості. 

– Що надихає вас сьогодні та дає сили жити й творити в Україні?

– Наснагу дає природа: я живу біля Голосіївського парку і щодня бачу дерева з вікна. Надихає сім’я. Життя – це потік, який переходить від покоління до покоління. Не тільки через буквально біологічну спадковість, але й через інформаційну. Коли комусь передаєш свої знання, тоді відчуваєш себе необхідною ланкою цього процесу. А коли відчуваєш, що ти хоча й можеш зникнути від будь-якого вибуху, але все ж таки на своєму місці хоча б трішечки необхідний, то це підтримує.

Чим старішим стаю, тим більше ціную саме Україну. Я з родини військового, й так склалося, що дитинство моє пройшло на Кавказі. Але Україна завжди була мені ближчою, завжди мріяв повернутися на батьківщину. 

У дорослому віці теж багато подорожував різними країнами, бачив багато гарного. Але своє та рідне – є ближчим. Хай і з недоліками, які ми дуже небезпідставно критикуємо. Але це саме та ділянка реальності, де ми маємо існувати та її удосконалювати, наскільки можемо. 

Пам'ятаєте, яким було призначення Адама у раю? Навіщо він був створений? Щоб займатися власним садом. Тобто метафорично людині дано певний шматок реальності, ділянку, яку вона має обробляти, удосконалювати, дбати про неї. Вирощувати свій сад. 

Ну і усвідомлення того, що тобі є, що робити в житті, в тебе є якась – хай скромна, локальна, але все ж таки – своя задача, місія, це тримає. Якщо до неї входить створення музики – тим краще.

Спілкувалася Діана Коломоєць

Матеріал вперше опубліковано на https://mus.art.co.ua/