“Калейдоскоп” пережитого: про що симфонія Івана Остаповича “Те, чого ніколи не буде”

29 серпня у Львівському органному залі відбудеться світова прем’єра Симфонії №3 Івана Остаповича “Те, чого ніколи не буде”. Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під дириґуванням композитора представить твір, що запрошує слухача до “тихого бунту” проти монументальності та до роздумів про те, що неможливо повернути, але що продовжує жити в людині.

“Усе, що прозвучить у цій симфонії, вже більше не повториться, тому що пов'язане з конкретними переживаннями. Це те, що вже було, але більше ніколи не буде”, – пояснює композитор.

Програму вечора доповнять дві частини з Першої симфонії та “Пісні кохання” для струнного оркестру. 

Подія пройде в межах стратегії розвитку академічної музики Ukrainian Live, а запис концерту здійснить Радіо Культура. Це вже друга симфонія Івана Остаповича, створена на замовлення Львівського органного залу. Сам композитор, який є директором інституції, відмовився від гонорару за написання твору. 

Те, що більше не повториться

Назва симфонії для Івана Остаповича не є буквальним описом якоїсь конкретної події чи особистої історії. Він не прагне перетворювати музику на автобіографічну розповідь. “Те, чого ніколи не буде” – радше символічний образ, пов’язаний із людським досвідом.

Кожна людина протягом життя переживає безліч різних емоційних станів – світлих, складних, радісних, болісних. Саме вони формують наш досвід, вважає композитор. Але кожне таке переживання є неповторним: до нього можна повертатися у спогадах, проте прожити його вдруге вже неможливо. Саме цю думку він поклав в основу своєї нової симфонії.

При цьому автор не хоче нав’язувати слухачеві конкретного трактування. У творі немає однієї визначеної емоції чи історії – натомість є цілий спектр станів. Композиторові важливіше, як слухач підійде до музики і що саме знайде в ній для себе.

Чотири частини як калейдоскоп станів

Перша частина має назву “Що вчувалося мені в дитинстві?”. Вона народжується з відчуття, знайомого багатьом: раптом почути в пам’яті певну інтонацію чи відчути знайомий момент, але вже не розуміти, звідки вони походять. За словами композитора, ця частина звучатиме як потік думок і настроїв, які постійно змінюють один одного. Він називає її кінематографічною.

Друга частина – “Вітер” – своєрідна інтермедія між основними музичними думками. На перший план виходить саме звучання оркестру: тембри, їхні поєднання та зміни. Якщо у першій частині важливим є рух музичних думок, то тут автор більше працює зі звуковими барвами.

У третій частині – “Відстань” – повертаються окремі інтонації та мотиви з першої. Однак тепер вони звучать інакше, поступово складаючись в цілісну музичну думку. Так між першою та третьою частинами виникає своєрідна арка.

Фінальна “Любов” – своєрідний постскриптум симфонії. Вона не продовжує безпосередньо попередні частини, хоча перегукується з ними настроєм. Тут є місце для ностальгії, але водночас і для думки про необхідність рухатися далі.

“Мій тихий бунт”: якою може бути симфонія сьогодні 

На відміну від традиційних уявлень про симфонію як масштабне полотно, Третя симфонія Івана Остаповича  – камерна, з прозорою фактурою та стриманою динамікою. Сам композитор пояснює такий підхід особливостями сучасного інформаційного середовища:

“Ми живемо у XXI столітті, коли навколо надто багато інформації. Мені хочеться, щоб музика говорила чітко, лаконічно й переконливо. Нехай краще буде менше нот, але кожна матиме своє значення”,  – зазначає автор.

Симфонія триватиме близько 18 хвилин. У центрі уваги  – мікроінтонації, темброві зміни та взаємодія окремих музичних елементів. Тому композитор радить слухати твір не в пошуках сюжету, якого тут немає, а звертати увагу на невеликі тематичні зерна. Короткі мотиви переходять від одного тембру до іншого, змінюють забарвлення і поступово формують цілісну картину.

Образ цієї симфонії – калейдоскоп: окремі елементи постійно змінюються і поєднуються по-новому, щоразу створюючи іншу картину. Водночас Третя симфонія, за словами автора, – тепла, світла і “просто добра”.

Твір не прагне постійно нарощувати напругу й вести слухача до масштабного фіналу. Тут важливими стають навіть найтонші зміни, нюанси та моменти тиші. 

“Навіть пауза теж може бути кульмінацією”.

Саме в цьому для Івана Остаповича і полягає його “тихий бунт” – у можливості подивитися на сам жанр симфонії інакше. Для композитора це спосіб говорити мовою свого часу – коли значення має не кількість звуку, а його точність і зміст. 

Не втратити світло

Симфонія №3 для Івана Остаповича – про те, що залишається з людиною після всього, що вона прожила:

“Не стільки про спогади, скільки про те, що пережите має залишити в людині щось світле. Усе, що ми проживаємо, повинно допомагати нам залишатися людьми, думати про добро і не втрачати світла”.

Назва “Те, чого ніколи не буде” відтак – не лише про те, чого неможливо повернути. Вона і про те, що може залишитися з нами після пережитого. 

Досвід не повториться. Подія не станеться вдруге. Певний стан вже ніколи не буде таким самим. Але його слід може продовжувати жити в людині – змінювати її, формувати її погляд на світ і, зрештою, допомагати не втрачати світло. 

Спілкувалася Тетяна Літепло

Матеріал вперше опубліковано на galinfo.com.ua