top of page

Органістка Світлана Бардаус: "Ми маємо змінитися і змінити країну"

Це інтервʼю ми провели з нею в рамках проєкту “Музика і війна”, який відбувся у Львівському органному залі наприкінці 2022 року. Наскрізною лінією нашої розмови була війна і те, як вона впливає на українців та на митців зокрема.


Світлана Бардаус – солістка Чернівецької обласної філармонії, навчалася у львівській консерваторії (Львівський вищий державний музичний інститут ім. Лисенка), вдосконалювала виконавську майстерність у Польщі та Швейцарії. Вона одна з перших українських органісток грала в Парижі, концертувала в Німеччині, Австрії, Молдові.


– Як ви прийшли в музику?


– Нам здається, що в житті все випадково, але я вірю, що якась лінія життя вже написана згори, і ми просто йдемо цим шляхом. Якщо ви звертаєте з цього шляху, у вас починаються проблеми, якщо повертаєтеся на нього — можете рухатися далі. Найважливіші моменти мого життя можна схарактеризувати як раптовості. У музичну школу я вступила випадково, у музучилище – вже свідомо, але це було непросто, у консерваторію – також. Єдиним подарунком долі я вважаю органний зал Чернівців, коли він відкривався, у них не було органіста. Я почула цю інформацію і просто приїхала, бувши ще студенткою, попросила, щоб мене прослухали. Моя кандидатура підійшла. Вважаю, це був подарунок у моєму житті. Хоча я дуже довго потім за нього розплачувалася, за подарунок треба заплатити.


– Як цікаво ви оганістка, але вірити в такий життєвий детермінізм.


– Фаталізм.


– Усе так погано?


– Ні, фатальне — не значить погано, це означає, що все вже написано. Ви просто йдете шляхом, який уже визначений.


– Чому ви обрали орган?


– У мене немає багато фізичної сили чи сильного голосу. Орган — це якийсь захист для мене. І за допомогою органа мене чують, орган дає мені можливість бути почутою.


– Як довго ви вчилися грати на органі?


– Я досі вчуся. І думаю, що ніколи до кінця не довчусь. Навіть якщо я граю твори, які вже знайомі, я все одно кожного разу щось змінюю, тому що життя змінюється, я стаю іншою. Навчання — це процес, який ніколи не закінчується.


– Згоден із вами. В мене викликає захват, як музиканти, органісти постійно розвиваються. З вами росте ваша аудиторія. Чи відчуваєте ви цей зворотний зв'язок?


– Думаю всі органісти, навіть коли сидять на сцені спиною до глядача, відчувають зал, інакше неможливо. Зали завжди різні. Буває такий зал, що протягом концерту не таке відчуття, що ззаду тебе стіна. А потім, коли все концерт закінчується, ти відчуваєш, як ця стіна падає, і бачиш, що твої думки й побажання дійшли до людей.




– Як це відбувається? Що ви відчуваєте, коли виконуєте якийсь складний твір?


– По-перше, ми все-таки професіонали, не любителі. Не важливо, що я відчуваю. Це взагалі нікого не має стосуватися. Це праця, іноді навіть фізична праця в буквальному сенсі. Органіст має бути надзвичайно зосереджений, щоб не зробити помилки, слідкувати за регістровкою і так далі. У момент, коли виконуєш твір, про зал не думаєш. Ти працюєш. А коли закінчуєш концерт – його вибудовуєш як одну дію, – тоді вже розумієш, чи вдалося тобі, чи не дуже. По-різному буває. Публіка різна.


– Публіка різниться від міста до міста? Чи від програми до програми?


– Від міста до міста, від програми до програми, від дня до дня, навіть. Два однакові зали не бувають ніколи.


– Як ви будуєте свої програми?


– Стараюся зробити їх такими, щоб вони мені було цікаво їх грати. Тоді це буде цікаво і публіці. Якщо просто обрати віртуозний, складний технічно твір, то ти граєш його для себе, не для публіки. До цього я прийшла не одразу. На початку карʼєри мені якраз не дуже була цікава публіка. Але з часом змінюєшся і розумієш, що найголовніші в концерті — ті люди, що ззаду тебе. Бо ти це робиш для тих. Тоді я стала інакше будувати концерти. Тепер це для мене – емоційний театр. Людей треба ввести в емоцію, яку ти хочеш викликати. Це непросто. Іноді я перевіряю нову програму на комусь — знайомих, туристах які заходять у зал. Мені треба подивитися на реакцію людей і тоді вже приймаю остаточне рішення.



– Що вам цікаво виконувати? Що ви любите? Чи це сходитися, чи різниться?

– Змінюється з року в рік. Спочатку було цікаво зіграти найскладніші твори, подивитися до якого рівня можу дійти. Тепер цікаво виконувати сучасні твори, які не написані для органа. Це музика 21 століття, її гарно сприймає молода публіка, та і старшим людям вона цікава. От перекласти її для органа — це для мене зараз найцікавіше.


– Як ви переживаєте війну в Чернівцях?


– Я бачу війну через очі тих людей, які приїжджають до нашого міста. Березень 2022 року — мабуть, найстрашніший місяць у моєму житті. Тому що таких очей дітей, жінок, які приїхали з Києва, Харкова, Маріуполя, Волновахи, я ніколи не бачила.

Всі ці люди проїхали через Чернівці. Хтось зупинився, хтось поїхав далі. І ці всі люди пройшли через наше місто. Маленьке місто Чернівці має 200 тисяч населення, у березні 2022 року воно прийняло 150 тисяч людей.

Таким наше місто я ніколи не бачила. Це був суцільний табір. На вулиці можна було зустріти людей, які несли речі, матраци, подушки, щоб їх здати, й людей, які це забирали. Всі школи були заповнені переселенцями. Вся вулиця Кобилянської – це було суцільне кафе, де безкоштовно годували людей. І тоді я зрозуміла, що в цей момент музикант не потрібен. Ми всі, уся філармонія, займалися чим завгодно окрім музики — готували їсти, волонтерили, допомагали.


Це був кінець лютого – початок березня. Потім, коли ситуація трішечки заспокоїлася, самі люди прийшли і спитали, куди можна сходити на концерт. Ми настільки здивувалися — який концерт? І тоді ми вирішили відкрити зал. Я просто приходила і грала. Хто хотів – сідав і слухав. Двері були відкриті. Починалися розповіді, які я не хочу навіть зараз повторювати. Здається, що у 21 столітті не може бути такого. Коли діти спокійно говорили про померлих на вулицях, чи як вони ховалися в підвалах. Я би хотіла, щоб ці діти забули це. Хтось плакав, хтось уже не плакав, але в нього були такі очі, які, здається, уже бачили все. Так, ми будемо це памʼятати, але це не нормально. Чернівці – одне з найбільш спокійних місць країни, але ми побачили емоційний стан України — жах і розпач.


– Наша країна єдина в цій біді — захід і схід, південь і північ. Як ви переживаєте війну?


– Музика рятує. Коли сідаєш займатися, не думаєш про це. Ти повертаєшся в нормальне життя. Я думаю, саме тому люди ходять на концерти: вони хочуть хоч на годину повернутися в нормальне життя, емоційно відновитися.

Але все одно це не та публіка, що була до лютого 2022 року. Це зовсім інші люди.

Багато хто зрозумів, навіщо музика. Хтось не сприймав класичну музику, вважав її нудною, нецікавою, непотрібною. Але виявляється, що у важкий час це потрібно, й дуже багатьом людям. Музика творить якусь гармонію всередині. Людина відновлюється від цього жаху. Вона вірить, що це колись закінчиться. Приємно, що люди, які приходили на концерти у квітні, травні минулого року і далі, всі казали: “Ми повернемося після перемоги”. Наше місто дало їм відчуття захисту, хоча б умовного. Люди говорили: “Невже у вас тролейбуси ходять?” Для них це було щось із того, мирного життя.


– Люди дивуються, що в країні, де йде війна можна ходити на концерт, пити каву в кавʼярнях. Здається, жити звичним життям.


– Воно ззовні є звичним, але якісь моменти в побуті, на вулицях змінилися. Люди стали добріші, всі хочуть допомогти одне одному. У людях зʼявилася щирість і доброта. Шкода, що це сталося завдяки війні.


– Як ви думаєте ця війна нас ще змінила? Якими ми станемо після перемоги?


– Я не знаю, що таке перемога. Я знаю, що таке початок війни, я памʼятаю ці перші хвилини. Але в мене не було досвіду перемоги країни у війні. Я дуже хочу, щоб це швидше настало, але як це буде емоційно, я не знаю. Розумієте…

Перемога в чому? Над ворогом — це раз. Але має бути перемога над нами самим. Ми маємо змінитися і змінити країну. Це буде найскладніша перемога й найважливіша. Я не знаю, чи ми це зможемо зробити. Ми, я маю на увазі – держава Україна, уже стільки разів робили помилки у своїй історії. Ми постійно знаходимося над прірвою. Цей раз ми взагалі занесли ногу в прірву, і якесь диво постійно нас рятує. Але чи довго це буде тривати?

Не лише ворог винний. Багато що від нас також залежить. На сильну країну ніхто не буде нападати. Значить, ми не були сильними. Або нас недооцінили. Тобто наша вина теж у цьому є. І поки ми стоїмо над прірвою. І куди ми підемо – ще не відомо. Бо агресор є надзвичайно сильний. Я не люблю, коли говорять: “О, та там такі слабі”. Ні, вони сильні, вони більші нас, у них є ядерна зброя. Росія – країна, яка ніколи не виконує підписаних документів. І думаю, що найскладніше буде попереду. Вони не будуть здаватися. Це росіяни. Вони ніколи не здаються просто так. Тому такої ейфорії немає бути.


– Українці в контексті культури та ідентичності зробили великий крок вперед, і ця війна також призвела до того, що люди по всьому світу почали цікавитися українською музикою. Українці теж на цьому шляху. Чи ви це помічаєте?


– Мені вдалося за допомогою австрійського уряду записати диск “Українська музика і класика”, ще до 2014 року. Тобто, Австрії було це цікаво. В Україні це було зробити майже неможливо. Це не знаходило відгуку у нашій владі. Влада не вважала, й думаю, не вважає це важливим. Ставлення в Україні до української культури — я скажу дуже різке слово — це ганебне ставлення. Ми самі не підтримуємо свою культуру. Ми хочемо, щоб хтось нам допомагав, хтось щось робив. Але я, наприклад, не бачу по телебаченню жодного нашого українського фільму.

Українська музика — це складне питання. Культуру знищували, зʼявлялася зірка – її знищували. Кожного разу людина не доростала до того рівня, до якого вона могла дорости й лишити після себе серйозні твори. Тому ми зараз шукаємо в архівах, бібліотеках, у тому числі – за кордоном... Слухач має зрозуміти, що це є наша культура, ми маємо нею пишатися й оберігати її.

Я колись була у Франції, я просто в захваті від того, як французи ставляться до своєї культури, мови. Коли ти говориш англійською, вони тобі відповідатимуть, але одразу скажуть: “Ви у Франції, не в Англії”. Ви маєте опанувати французьку мову хоч на якомусь рівні, і опанувати швидко. А в нас мовному питанню вже 30 років. 30 років Незалежності, вибачте, не можна вивчити мову? Це для мене якийсь нонсенс. Я розумію, китайську не можна вивчити, бо вона дійсно складна. Але українська – прекрасна мова, немає ніякої складності, було би бажання. Значить, немає бажання. І це є другий чинник, чому почалася війна: ми самі не любимо себе. Ми не любимо своєї мови, не любимо своєї культури. У нас виховали якусь другосортність. І поки це не зникне — не буде нашої перемоги. Ми самі повинні виховати повагу до себе, до своєї країни. Я сподіваюся ми зробимо правильні кроки.




– Вам подобаються ті кроки, які ми робимо зараз?


– Не дуже. По-перше, якщо подивитися скільки музикантів емігрувало за ці 30 років… У мене 80% знайомих виїхали за кордон, і це завжди були дуже хороші музиканти. Але фінансове питання – це важливо. Неможливо жити на таку мізерну зарплату і виховувати дітей. І я розумію цих людей, бо життя одне й ти мусиш якось себе реалізувати. Відтік музикантів жахливий. І більшість не повернуться. Виховати музиканта – це мінімум 15-20 років навчання. Ми просто даруємо наших людей, наші таланти іншим країнам.


Спілкувався Тарас Демко.

Відеограф Євген Червоний.


181 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page