Концерт Вериківського, повернений із забуття

У Львівському органному залі відбулася подія значної ваги в масштабах національного мистецтва – світова прем’єра Фортепіанного концерту Михайла Вериківського.

Мусимо визнати, постать цього митця залишається дуже недооціненою, а його творчість – маловідомою, навіть в середовищі фахівців. Тож спочатку про цю виняткову особистість: уродженець Кременця і випускник Київської консерваторії як теоретик (класу Б. Яворського), керівник аматорських та академічних хорових колективів, диригент симфонічних оркестрів, педагог-теоретик та хормейстер низки музичних закладів (Народної консерваторії, Педагогічних курсів ім. Б. Грінченка, Музично-драматичного інституту, Київської консерваторії), дослідник теорії ладового ритму та систем діатонічних ладів, проблем формотворення, хорового виконавства. І,  напевне, найголовніше – співзасновник (1921) і голова (1924–1927)  Комітету пам’яті М. Леонтовича (від 1922 – Музичного товариства ім. М. Леонтовича). 

Вериківський був глибоко залучений у процеси формування національних культурних інституцій як керівник Українського національного хору (1920),  голова президії та завідувач науково-творчим відділом Всеукраїнського товариства революційних музикантів (1928–1930), диригент Київського (1926–1928) та Харківського (1928–1935) театрів опери та балету, керівник Державної капели «Думка» (1940), науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1950–1958), активний діяч у складі Вченої ради консерваторії та ІМФЕ імені М. Т. Рильського, оргбюро Спілки композиторів УРСР, Українського театрального товариства... «Михайло Іванович Вериківський – одна з найбільших постатей сьогоднішнього дня української музики.

Хорова концертова естрада, сценічна і нарешті естрада симфонічної музики нагадують нам досить часто про це ім’я… Скрізь, де іде рух за українську музику, ми чуємо ім’я Вериківського, бо він найбільш активний із сучасних українських композиторів», – так писав про митця М. Грінченко.

Та незважаючи на таку суспільно-культурницьку активність композитор М. Вериківський – автор об’ємної і багатожанрової композиторської спадщини: музично-сценічних, кантатно-ораторійних, хорових, симфонічних, камерних, фортепіанних опусів, фольклорних обробок, загалом – понад 400 творів. Його вважають творцем першого українського балету і першої ораторії… Однак із них в концертному виконавстві нині усталилися частина хорових та камерно-вокальних композицій та кілька оперних арій.

Дбаючи про збереження національної мистецької спадщини, він також здійснив оркестрування чи оркестрові редакції опер «Наталка Полтавка» (1936), «Чорноморці» й «Утоплена» М. Лисенка (обидві – 1949), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1953), «На русалчин Великдень» М. Леонтовича, «Облога  Дубна»  П.  Сокальського, «Пан  сотник»  Г.  Козаченка, «Купальська іскра» Б. Підгорецького (обидві – 1954), «Української симфонії» Е. Ванжури (вид. 1957). 

Хоч композитор був відзначений почесними званнями радянської доби, і його творчість, і його діяльність пройшли через горнило ідеологічного пресінгу. У 1956 р. митець згадував: «…мушу розписати свою персону і написати докладно про Музичне Товариство імені Леонтовича. В матеріалах НКВД воно охарактеризоване як націоналістичне та контрреволюційне. Серед його активних членів-контрреволюціонерів фігурую і я».

У власній творчості композитор тяжів до програмності, нерідко звертався до образів різних періодів української історії та образів її видатних діячів, і робив це справді талановито. Звичайно ж це послужило підставою для звинувачень у націоналізмі. У Постанові ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» від 23 травня 1948 року йшлося, що творчість Вериківського: «відходила від радянської дійсності у давнину і, під виглядом збереження національного мистецтва, культивувала віджилі реакційні сторони минулого».

Такими, наприклад,  «віджилими реакційними» були картини з минулого рідного краю у фортепіанному циклі «Волинські  акварелі»: 1.  «Поганське  місто  Велинь»,  2.  «Вечір  в  Авратинських горах»,  3.  «Комедіанти  на  контрактовій  ярмарці  у  Дубні»  (XVIII  ст.), 4.  «На  Свитязькому  озері»,  5.  «Весняні  ігрища  біля  Дівчого  озера  на Кременеччині»  (XIII  ст.).  

Наслідком ідеологічного тиску для композитора (як і для низки інших яскравих його сучасників) стала втеча у сферу чисто-інструментальної музики, без програмних установок. Саме в цей період (1950) і був написаний фортепіанний концерт. В архіві митця, який два десятиліття після смерті батька зберігали дві його доньки, залишилося чимало чернеток, нереалізованих чи незакінчених творчих проектів. В 2011 році дослідник творчості М. Вериківського Антон Кармазін отримав змогу попрацювати з цілком завершеним клавірним рукописом концерту, він редагував твір згідно з авторським задумом, набрав текст, дослідив, проаналізував і підготував виконання цієї версії 30 березня 2011 року в кімнаті-музеї митця Київської школи мистецтв № 2 імені М. І. Вериківського (соло – А. Усова, партія оркестру – Л. Гудович). До оркестрування та концертного виконання твору необхідно було пройти шлях тривалістю іще в 14 років.

Концерт є масштабною одночастинною композицією поемного типу – в широко розбудованій сонатній формі наявні риси завуальованої симфонічної циклічності і наскрізне значення зв’язуючої партії. За своїм типом – це лірико-драматичний симфонізований концерт, де віртуозна партія соліста мислиться як «першого серед рівних» в потужному комплексі оркестрової тканини потрійного складу оркестру з вібрафоном і розширеним складом ударних. Можна з певністю відзначити традиції Ф. Ліста (щодо ефектності, імпровізаційності, тотальної розробковості, принципів формотворення), а також С. Рахманінова (в плані співвідношення партій соліста та оркестру, їх віртуозності і фактурної масивності). При цьому основні теми (в найбільшій мірі побічна партія) мають виразний волинський пісенний колорит, а масштаб викладу та емоційна амплітуда свідчать про риси епічності і картинності авторського мислення. Оркестровка А. Кармазіна саме така – пишна, багата, барвиста, сповнена контрастів і колоритних образних співставлень, наділена численними інструментальними соло. Щодо якісного прочитання  твору це ставить вимогу не просто оркестру, а колективу високих професіоналів, особливо серед дерев’яних духових і валторн. Таким завданням відповідав Академічний симфонічний оркестр Луганської філармонії під орудою Івана Остаповича. Слушною стала й кандидатура виконавця партії фортепіано - соліста Львівського органного залу Андрія Макаревича, який підготував прем’єру концерту та супутню віртуозну програму на відпустку під час служби в Прикордонних військах України (!). Для нього, як концертного виконавця, сфера віртуозності лістівського типу є особливо близькою. Виконання твору здійснене в рамках стратегії Ukrainian Live, а також реалізовано концертний аудіозапис Радіо Культура для  додатку Ukrainian Live Classic.

Дуже цінно і важливо, що українська музична культура збагатилась іще одним неординарним твором концертного жанру. Очевидно подальшими необхідними кроками є нотне видання твору з музикознавчим коментарем (він уже докладно розпрацьований у дисертаційному дослідженні А. Карамзіна), а також серія виконань в прочитанні різними диригентами – для формування виконавської традиції – оскільки оркестрування твору і його фортепіанна партія надають таку перспективу. 

Текст: Роксолана Гавалюк

Фото: Євген Червоний, Людмила Бурда

Стаття вперше опублікована на mus.art.co.ua