«Музика мене буквально врятувала», – Олександр Саратський про симфонію «Kύκλος» і творчість у воєнному Києві

«Жанр симфонії вмирає», – каже композитор Олександр Саратський: автор одинадцяти фортепіанних концертів, шести симфоній, десятків симфонічних творів і сотень аранжувань. І водночас саме симфонія лишається для нього способом говорити про найважливіше: «Бо мені зручно саме в цьому жанрі висловлювати думки».

7 березня о 19:00 у Львівському органному залі вперше прозвучить його Шоста симфонія «Kύκλος» («Коло»). Симфонію виконає Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під дириґуванням Івана Остаповича.

Це – десята симфонія, написана на замовлення Органного залу в рамках стратегії розвитку академічної музики Ukrainian Live. Напередодні премʼєри ми говорили з композитором про вічне коло життя, джаз, академізм і про те, як пишеться музика у воєнному Києві – без світла й опалення, під обстрілами російських дронів і ракет.

– Пане Олександре, щонайперше розкажіть – як почуваєтеся? Як вдається працювати в таких умовах?

– Запитання надто об’ємне, на нього важко відповісти коротко. Просто зараз я працюю над партитурою і ще п’ять проєктів «висять» на паузі. Останні роки моя ситуація стабільна: постійно щось пишу – на замовлення або дещо своє. Часто це аранжування, твори для дітей – учасників моїх шкільних оркестрів і студентів консерваторії.

– Ви в стані зберігати продуктивність, особливо в умовах цієї зими?

– Я адаптуюся до стресу. Без опалення вже звик працювати – тепліше вдягаюся, коли є можливість, умикаю «дуйку». А ось без світла дуже погано. Той обсяг музики, який обробляю зараз, уже неможливо фіксувати олівцем. Раніше я завжди писав тільки вручну, а тепер використовую спеціальні програми, що значно пришвидшують процес. До того ж, програма одразу готує партії для інструментів. Тож я залежу від електрики, хоча маю пристрої, котрі дозволяють працювати автономно.

– Що дає вам сили й надихає?

– Мене тримають дві речі. Перша – це настанова мого викладача з композиції у Музичному училищі імені Глієра Валерія Давидовича Подвали. 50 років тому він сказав фразу, яку я запам’ятав на все життя: «Якщо можете не писати – не пишіть». Мабуть, я просто не можу не писати.

Друга річ – це досвід лютого 2022 року. Коли почалася активна фаза війни, у мене був ступор: здавалося, що життя скінчилося. Але за три дні я сів за партитуру, почав писати Четверту («Чоколівську») симфонію – і це повернуло мене до нормального стану. Музика мене буквально врятувала. Творчість має терапевтичний ефект – вона структурує моє життя.

Я ніколи не пишу «в стіл», завжди знаю, що твір буде виконаний. Так було і з «Чоколівською» симфонією. Цікаво, що коли музиканти грали мою Третю симфонію, а там є передчуття війни, вони просили швидше писати Четверту, щоб у ній був закладений кінець жахіття.

Схожа історія і з Шостою, прем’єра якої планується у Львові. Я почав її писати під час страшного обстрілу Києва в червні 2025 року. Прилетіло просто за 500 метрів від нашого дому. Під час вибухів я ховався між двома стінами, а коли ставало тихіше, підходив до столу, брав папір, олівець і писав. Занотовував те, що відчуваю.

Існують життя й смерть. І після кончини є життя, війна, мир… Це постійний рух – коло, яке обертається безупинно. Будь-яка імперія має початок і кінець. Занепала Римська імперія – почалася Візантійська, Візантійську змінила Австро-Угорська, потім постала Московська. Зараз іде розпад Московської імперії, він дуже кривавий, звісно, і ми беремо в цьому участь.

На своїй сторінці Facebook я зробив публічну заяву про початок роботи над симфонією, аби підтримати людей, показати, що життя триває. Це побачив директор Львівського органного залу Іван Остапович і спитав: «Чи можемо ми замовити у вас цю симфонію?» Так з’явилися дедлайни. І хоча у мене в роботі тоді був ще 11-й фортепіанний концерт, Українська сюїта для симфонічного оркестру та багато всього іншого, я продовжував писати.

– Хочу повернутися до витоків. Коли ви відчули себе композитором? Коли зрозуміли, що це ваш життєвий шлях?

– Це відчуття розтягнуте в часі. Моя мама – музикантка-теоретикиня, тож музика була зі мною змалечку. Грав на скрипці. Як і всі діти, спочатку не надто хотів займатися. Але мама водила мене на концерти. І я у 8-10 років чув неймовірних музикантів. Якось послухав у великому залі французький оркестр радіо і телебачення. Мене заворожили інструменти, я почав розпитувати маму: «Що таке гобой? А які вони, флейти?» Вона дала мені книгу про інструменти симфонічного оркестру, я прочитав її за три дні й одразу сів писати першу симфонію. Мені було 10 років. Не мав навіть партитурного паперу, а склеював звичайні нотні зошити.

Таких епізодів налічувалося багато. Я грав 13-14-річним у шкільному оркестрі на скрипці, потім захопився джазом. Почав грати на фортепіано – спершу потроху, потім – серйозніше. Після восьмого класу вступив у Київське музичне училище імені Глієра на теоретичний факультет. Мої знання, уміння та слух неймовірно розвинув мій викладач із теорії музики Леонід Самійлович Хейфець-Поляковський. Фантастична людина! Хоча про нього мало хто знає.

Справжню ж практику я отримав у Чернігові в армії, де служив штатним аранжувальником духового оркестру. За два роки написав 300 партитур – то була колосальна школа. Тоді ж написав прелюдію, мюзикл. Працював у різних філармоніях. У 1983-му вступив до Ленінградської консерваторії. Там я зустрів видатну викладачку й дослідницю Людмилу Григорівну Ковнацьку, яка навчила мене писати про музику.

Після паузи у 1990-х я повернувся до активної творчості: пішли симфонії, камерна музика. А за останні 20 років постали 11 фортепіанних концертів. Тож можна сказати, що по-справжньому писати музику я почав саме тоді.

– До того періоду ви більше сприймали себе як виконавець, аранжувальник чи музичний теоретик?

– Усього потроху, як кажуть – «павокачкоїжак» (сміється. – Ред.): і теоретик, і композитор, і піаніст, і виконавець, і викладач. Моя викладацька діяльність почалася десь у 1990-х. Спочатку я в одній школі працював, потім додалася інша, за нею – консерваторія. Уже 25 років викладаю в Національній музичній академії України в Києві. Педагогіка мені подобається, я просто не можу її кинути, бо розумію, наскільки це зараз потрібно дітям, студентам. На жаль, нині не маю часу займатися історичною наукою, яку дуже добре знаю і люблю.

– Ваша дипломна робота в консерваторії – «Ф’южн як явище сучасної музики» – була однією з перших про джаз на теренах радянських республік. Ви не раз розповідали, чим він є для вас. А як ви навчаєте цьому мистецтву учнів?

– Для мене джаз і академічна музика нероздільні. Джаз захопив мене імпровізацією та драйвом. Це фантастичне відчуття, коли ти не знаєш, що зіграє твій партнер через секунду, а потім підхоплюєш, і ви звучите разом!

До речі, імпровізація існувала і в часи Баха й Моцарта, але не існувало колективної імпровізації. Тобто Бах не міг приїхати в Кетен і сказати музикантам: «Ну, давайте щось у фа мажорі пофантазуємо». Він міг лише на органі зімпровізувати сам. А я можу приїхати в джаз-клуб у Брюсселі, просто назвати стандарт – наприклад, «Satin Doll», тональність, темп, – і ми одразу граємо.

Джаз – це зовсім інша філософія. І в принципі я розумію, чому деякі академічні музиканти не можуть стати джазовими, а декому з джазменів ніколи не бути академістами. Але час іде вперед, і розрізняти в музиці джаз, рок, фольклор або академічні жанри часто виявляється неможливим. Тож і студентам кажу: музика розподіляється на добру й погану.

Дехто з журналістів називає мою музику «саратський формат», бо вона – на межі джазу та класики. В обох світах я трохи «чужий»: джазмени вважають мене академістом, а класики – джазменом. Але я живу в тих стихіях.

Учням у дитячому оркестрі «Сарабанда» я не читаю лекцій про філософію. Ми просто вчимо ноти, граємо Баха, Вівальді або аранжування з мультфільмів. Головне, щоб вони отримували задоволення, адже це діти. Їм більше ніколи не буде 10-12 років.

У консерваторії я організував біг-бенд. На відміну від європейських студентських біг-бендів, наш має на 90% оригінальну програму. То мої авторські обробки українських пісень або джазових стандартів. Це теж величезний шмат роботи й часу. Але з кожним роком я все швидше пишу, навіть зараз, в умовах відімкнень світла.

– Ви створюєте симфонії, хоча вважаєте, що цей жанр відходить.

– Так! Він помирає. Це я кажу безапеляційно як музикознавець. Епоха симфоній і опер минула з ХХ століттям. У всього є початок і кінець.

Зараз світ дуже змінився. П’ятдесят років тому не можна було уявити, що ти писатимеш партитуру, а через секунду вона опиниться у Південній Кореї. Там її переформатують і через дві секунди побачать в Америці. Причому це все робиться натисканням однієї кнопки.

У 1990-х мені потрібно було йти в бібліотеку, аби дістати якусь інформацію, дивитись книги чи ноти. Нині я вмикаю комп’ютер – і всі новини на мене вивалюються, їх навіть забагато. Якщо Бах для того, щоб послухати Букстегуде, йшов пішки кілька днів в інше місто, то сьогодні на подібне витрачається рівно одна секунда.

Усе відбувається дуже швидко. Бажано висловитися за хвилину, а ще ліпше – за пів хвильки. І ролик краще поставити на 15 секунд. Ці тенденції слід враховувати, тому такі великі жанри, як симфонія, вже не цікаві, не актуальні й дуже громіздкі.

– Є думка, що симфонією у ХХІ столітті можна назвати й твір на 3,5 хвилини, якщо, наприклад, композитор заклав у ньому якісь вагомі філософські теми.

– Назвати можна все, що завгодно, але справа в іншому. Я вже розповідав про Людмилу Григорівну Кавнацьку. Вона встигла послухати мою Третю симфонію й написати рецензію, яка для мене важливіша, ніж усе, що говорять тисячі людей.

У музикознавців існує поняття симфонічного дихання. Воно притаманне Малеру, Бетховену, Берліозу, Шостаковичу – геніям і майстрам симфоній. Людмила Григорівна казала, що зараз багато людей, котрі пишуть симфонії, не розуміючи, що насправді це симфонічні сюїти, в яких немає симфонічного дихання. «До речі, – зазначала вона, – у вашій симфонії, Сашенька, є симфонічне дихання». Для мене то було найвищим ступенем визнання. Бо ця людина особисто знала Бріттена, Шостаковича і так далі. Вище в музикознавстві тільки ангели!

Звісно, все можна назвати симфонією. У ХХ столітті був Кейдж і його «4′33», де жодної ноти нема. Авангард, радикальні експерименти вже були і доволі давно – 50 років тому! Це пройдений етап.

Але є музика останніх 400 років! І мені здається, що симфонія зараз не актуальна. Я «вліз» у цей жанр просто тому, що мені так зручно висловлюватися, а оркестр – мій улюблений інструмент.

Хоча я свою Шосту симфонію зробив не класично: вона має шість частин, а не чотири, є програмною. Утім це все теж було в XIX–XX століттях: і Берліоз, і програмність, і дев’ятичастинні симфонії…

– Чи вважаєте ви достатньою кількість симфоній в українській академічній музиці за всю історію? Наші історичні умови не дуже сприяли розквіту української музичної школи. Ми все життя творимо всупереч імперіям – то одній, то іншій. І, можливо, сьогодні можемо поповнити скарбницю української музики в такий спосіб – замовляючи симфонії?

– Що стосується української симфонії: у нас є два дуже вагомі прізвища. Це Ревуцький і Лятошинський. У них точно є те симфонічне дихання, про яке я казав. Причому я б не робив наголос лише на Лятошинському. Можливо, вони рівноцінні, але мені Ревуцький навіть ближчий. Є людина, яка написала не стільки симфоній, але яку я вважаю геніальним симфоністом – це Мирослав Скорик.

Історію України за останні 300 років, гадаю, знають усі. І коли ми кажемо про Гоголя… Тут починається моя улюблена тема, хоча вона багатьом не подобається. Гоголь – українець, але він жодного рядка не написав українською мовою. То чому ми не можемо казати, що він українець за походженням? Прокоф’єв народився під Донецьком. Стравінський має польське та українське походження, а більшу частину життя прожив у Франції та Америці. Але його творчість пов’язана з Україною.

Це – складна тема, я не буду зараз у неї заглиблюватися. Бо є ще Глієр, який народився в Києві, але більшість життя прожив у Москві й вважав себе росіянином.

Так, сьогодні це обговорювати доволі болісно. Кого потрібно під заборону чи «на паузу»? Питання вельми непросте, і тільки час покаже як правильно. Моя інтуїція підказує, що можна, а що – ні. Наведу приклад: 1939–1944 роки, Друга світова війна, бомблять Лондон, а там звучить Бах і в окупованому Парижі – Бах і Бетховен. Із Ваґнером, зрозуміло, – інша історія.

То – дискусія на багато годин. Але українська традиція, культура – це тисячолітня історія. І є постаті, які стоять поруч зі світовими геніями. Я тих же Лятошинського й Ревуцького можу поставити в один ряд із Бріттеном, Гіндемітом, Шостаковичем…

– Повернімося до симфонії «Kύκλος», яка прозвучить 7 березня. У ній шість частин, і кожна має назву латиною чи грецькою.

– Це, щоби було зрозуміло всім. Справа в тому, що коли я пишу музику, то роблю це не тільки для львів’ян чи киян. Я взяв мови, які існують віки. Назви частин є грецькою, латиною і англійською. Переклад надаватиметься в програмках.

Я люблю відходити від сьогодення, хоча дні зараз дуже важкі. Коли мій син у перший день повномасштабної війни зателефонував і запитав «Тату, тобі страшно?», я відповів: «Так! Але мені цікаво перебувати в першому ряду історії». Я можу миттєво відійти від сьогодення на віддаль 100 років або на відстань Юпітера, Марса чи Сонця. Хоча фізично перебуваю на Чоколівському бульварі й дивлюся у вікно.

Тому в цій симфонії я порушую великі теми. Вони почалися з емоцій, але одразу перейшли на рівень життя й смерті. Все, що людині зрозуміло: зрада, тупість, дурість… Те, чого навколо багато, – ви все це почуєте.

– Ви писали без якогось особливого плану?

– Так, це імпровізація. Я розумів, що то має бути коло життя людини або людства взагалі. Після війни все одно настане мир, по смерті хтось народжуватиметься. Життя триватиме. Без якогось особливого наголосу на релігію, але відчуття Бога там, звісно, присутнє.

– А є відчуття катарсису, надії, світла у фіналі? Чи не дорікнуть вам музиканти знову, що слід писати про перемогу, позитив?

– Там порушуються глобальніші теми, ніж навіть ця тимчасова війна. Симфонія починається нескінченністю і закінчується нею. Як її сприймуть – не знаю, мені самому цікаво. Першими слухачами будуть музиканти на репетиції, а потім уже публіка. Пізніше симфонію транслюватиме Радіо Культура.

– Чи будете ви присутні на підготовчому етапі й прем’єрі?

– Я гратиму концерти в Полтаві 27 лютого та у Вінниці 4 березня й одразу після цього приїду до Львова, відвідуватиму репетиції.

Дириґенти дуже люблять, коли композитор є на репетиціях. Можна щось запитати або навіть змінити на ходу. Таке бувало не раз. Мене запитують: «А можна ми тут так зіграємо?» Я відповідаю: «Ні, не можна» або навпаки – «Так, без проблем». Це велика розкіш, коли композитор перебуває поруч із дириґентом. У Моцарта вже не поцікавишся чи можна щось переробити. Та й у Ревуцького.

– Ви казали, що орієнтувалися при написанні симфонії на Луганський філармонійний оркестр як першовиконавця. Але зрозуміло, що життя твору не обмежується одним виконанням. Чи закладали ви універсальність складу?

– Там передбачено класичний потрійний склад, великий симфонічний оркестр. Коли я писав, то постійно телефонував пану Івану Остаповичу й уточнював деталі. Наприклад: «А чи є на бас-кларнеті нижні два клапани?» Я завжди маю знати як працюють інструменти, щоб не постали ноти, котрі неможливо зіграти.

Мені відомі можливості Луганського оркестру, зокрема, що там зараз немає великого масиву скрипок, тому намагався не робити багато дівізі (розподіл однієї партії на дві). Але все одно розраховував так, щоб твір вийшов універсальним.

– У вас буде тур містами України. Звучатимуть ваш Одинадцятий фортепіанний концерт чи інші твори?

– Ні, дев’ятий. «Тур» – надто гучна назва. Буде всього кілька концертів: із київським – три, зі львівським – чотири. Справжній тур – це хоча б 10 міст. У мене були такі тури в Тернополі, Рівному, Луцьку. Зараз їду туди, куди запросили. Важко, бо не в усіх філармоніях є світло й тепло. Однак важливо, щоб ми не зупинялися. Україна живе навіть під час війни та обстрілів, у тому числі таких жахіть, які були в блокадному Ленінграді. Тоді теж були фашисти, які обстрілювали місто. Хоча ми змерзли, але не вмерли. Житимемо й переможемо. Але якою ціною? І хто прийде після того? Це дуже важко. Про це завжди слід пам’ятати.

Спілкувалася Діана Коломоєць

Матеріал вперше опубліковано на https://mus.art.co.ua/