Чому так багато наших педагогів, музикантів радять для виконання твори російських композиторів? Чому частка російської музики ще й досі настільки переважає європейський репертуар (не кажучи вже про українську музику)? І чому самі студенти також продовжують виконувати ці твори?
Одного разу, навчаючись на першому курсі Львівської музичної академії, я завітала в гості до своєї подруги у Києві. Я йшла коридорами столичного музичного вузу, читала афіші і відчувала неймовірну гордість за наших музикантів: адже вже під час навчання на перших курсах вони виконують такі Джомолунгми музичного світу, як Гольдберг-варіації Баха, Крейслеріану Шумана, сонати Ліста та Шопена, Картинки з виставки Мусоргського, концерти Чайковського та Рахманінова. Не дивно, що наших музикантів, таких талановитих, чуйних та працьовитих, так цінують по всьому світу. Але ось що мене вразило: близько 70% всієї музики, яка була зазначена у програмах концертів, була написана російськими композиторами. Схожу картину я бачу і серед львівських диригентів, яким акомпаную на уроках вже не перший рік. Чайковський, Рахманінов, Шостакович, Прокоф’єв складають основу репертуару.
Тож я зацікавилася цим питанням: чому так багато педагогів, багато з яких я щиро люблю і поважаю і як музикантів, і як особистостей, радять для виконання саме ці твори? Чому частка російської музики ще й досі настільки переважає європейський репертуар (не кажучи вже про українську музику)? І чому самі студенти також продовжують виконувати ці твори?
Після довгих роздумів я прийшла до наступних висновків. Багато викладачів старшого покоління виховувалися на російській музиці. Крім того, у голови людей кількох поколінь вкладалася думка, що російська музика – це щось визначне та високоякісне, західна музика (яка представляє культуру капіталізму) – вороже і чуже, а українська – низькосортна і не варта уваги. І, як то кажуть, будь-яка нісенітниця, повторена тисячу разів, сприймається як правда. І треба мати дуже міцні переконання, щоб десь на підсвідомому рівні ця нісенітниця не лишила сліду. Крім того, за виконання російської музики точно погладять по голівці. А хто ж не хоче, щоб його хвалили? Ось і закріплювлася ця музика як основа репертуару.
А ще є й наступний психологічний момент: ось скажіть, коли ви хочете послухати музику, яку ви зазвичай оберете: щось нове і невідоме чи улюблене і добре знайоме? Більшу частину часу ми слухаємо саме відому нам музику, адже вона значно легше сприймається і приносить більше задоволення. Тому, коли ми обираємо нові твори або слухаємо їх на концерті, нам більше до вподоби те, що ми вже знаємо. Так працює наше сприйняття.
Проте над тим, щоб саме російська музика стала всім знайомою і тому часто улюбленою частиною культури, працювало не одне покоління радянської влади. Саме вони створювали ситуацію, коли саме ці твори були бажанішими на концертах, під час навчання, на пластинках, радіо, телебаченні і т.п. Саме вони запрошували «зручних» їм композиторів та виконавців до Москви та Петербургу, де були найкращі можливості реалізувати себе. Саме вони різними способами усували всіх решта: твори не публікувалися, не виконувалися, композиторів звільняли з роботи, спалювали ноти, залякували, відсилали до Сибіру, розстрілювали. Саме тому нам так важко зараз перебороти цей нав’язуваний сторіччями комплекс неповноцінності щодо української музики.
Але скажіть мені, чи може таке статися, щоб народ, мова якого визнана однією з наймелодійніших у світі, народ, в якого музика супроводжує абсолютно всі найважливіші події життя – народження, весілля, жнива, прихід весни, всі релігійні свята – чи може такий народ не створити музичних шедеврів??? Якщо ви добре поміркуєте над цим фактом, то зрозумієте всю абсурдність теорії про меншовартість української музики.
На щастя, думка про те, що в Україні немає якісної музики, зустрічається все рідше. Людей, які все ж висловлюють такі думки, я в першу чергу хочу спитати: а як багато української музики ви знаєте? Яка частина нашої культурної спадщини звучить на концертних майданчиках, існує у якісних записах, надрукована та видана, доступна для широкого загалу? Скільки ще нот зберігається лише десь у архівах у вигляді рукописів? На щастя, з кожним роком все більше ентузіастів працюють над тим, щоб записів та видань стало більше. І навіть якщо якась частина цих творів вам не сподобається – це нормально. Візьміть будь-якого відомого композитора. Який відсоток його творчості ви знаєте? Зовсім невеликий. Скільки композиторів-класиків ви можете назвати? Трьох? І ви справді вважаєте, що протягом 18 століття творили лише ці три композитори? У час, коли КОЖЕН музикант писав музику? Але це нормально. Адже все проходить перевірку часом і відстанню. Тому треба ознайомитись зі сотнею українських творів, щоб закохатися у десяток з них. Чи кілька. Чи навіть один. Але для цього треба спершу ознайомитись.
Тож дуже прошу, коли наступного разу будете обирати новий репертуар, НЕ ПОЛІНУЙТЕСЯ зробити зусилля та перелопатити гору творів, щоб закохатися у СВОЇ. Такі, у які ви зможете закохати своїх слухачів. І саме тоді буде відновлена справедливість – твори композиторів, які творили у найменш сприятливих умовах, які мусили працювати на інших посадах, щоб забезпечити себе і свою сім’ю, які не могли почути свої твори (а, відповідно, відкорегувати їх і навчитися писати краще!), які більшість творів писали «у шухляду», без жодної надії на їх виконання – нарешті відкриють свою красу і для українців, і для світу.
Мистецтво не існує поза політикою! Все в наших руках!
Все буде Україна!
😽 Світлана Позднишева